Читати книгу - "Чорнильна смерть"

Ох, Елінор. Як вона ненавиділа слова, які злітали з її вуст, гіркі та ядучі, слина її нещасливого серця.

Даріус опустив голову, як і завжди, коли не хотів, щоб вона бачила, який він ображений.

— Елінор, він там, де й має бути, — відповів Даріус оксамитним голосом, який ще збільшив її несамовитість. От з Мортимером можна було з насолодою сваритися, а Меґі була справжня маленька войовниця. Але Даріус! Навіть Реза більше суперечила їй, дарма що не могла говорити.

Совоокий боягуз. Чому він не свариться? Чому він не кидає їй під ноги книжок, які так віддано пригортає до своїх курячих грудей, наче має боронити їх від неї?

— Там, де й має бути? — повторила вона. — По-твоєму, я знову не вмію читати?

Як тривожно зиркнув на неї той дурнуватий пес. Потім, невдоволено загарчавши, опустив на килим масивну голову.

Але Даріус поклав принесений стос книжок на найближчу шафку й підступив до полиці, де Дікенс займав досить широкий проміжок між Дефо і Дюма (просто Дікенс написав забагато романів), і впевнено витяг книжку, про яку запитувала Елінор.

Без жодного слова Даріус тицьнув її в руки Елінор. Відтак заходився сортувати книжки, з якими прийшов до бібліотеки.

Як по-дурному. Як по-дурному все сталося, і Елінор ненавиділа себе за почуття, які опанували її. Було не сумно, а набагато гірше.

— Вона в поросі!

Припини, Елінор! Але вона не могла. Слова просто вилітали з її вуст:

— Коли ти востаннє протирав порох із книжок? Невже і про це я сама маю дбати?

Даріус і далі працював, обернувшись до неї неширокою спиною. Він вислухав ті слова так незворушно, наче то була незаслужена кара різками.

— Що це? Невже тобі, йолопе, вже заціпило? Інколи я запитую себе, навіщо взагалі тобі мова?! Мортола мала б відібрати її в тебе, а не в Рези, вона й німа була красномовніша від тебе!

Даріус поклав на полицю останню книжку, поправив іншу і одразу рішучим кроком пішов до дверей.

— Даріусе! Вернися!

Він навіть не обернувся.

Ну, клятий! Елінор поспішила за ним, з Дікенсом у руці, що, як вона була змушена визнати, був не дуже запорошений. А щоб уже бути зовсім чесною — на ньому не було й порошиночки. «Звичайно, ні, Елінор, — думала вона. — Ніби ти не знаєш, із якою ревністю Даріус щовівторка й щоп’ятниці вичищає книжки від пороху!» Її прибиральниця завжди кпила з тоненького пензлика, яким він змітав порох.

— Даріусе! Ради Бога, не поводься так!

Жодної відповіді.

Цербер обігнав її на сходах і, висолопивши язика, поглядав на неї з верхньої сходинки.

— Даріусе!

Ім’ям слини дурного пса — де він?

Даріусова кімната містилася поряд із колишнім кабінетом Мортимера. Двері було відчинено настіж, а на ліжку лежала розстебнута валіза, яку вона купила йому для їхньої першої спільної подорожі. Для неї завжди було втіхою купувати книжки разом з Даріусом (і вона була змушена признатися, що він уже застеріг її від багатьох дурниць).

— Що?.. — Яким важким раптом став її лихий язик. — Нехай йому грець, що ти робиш?

Ну, що тут діється? Помилитися годі: Даріус складав до валізи свої нечисленні манатки.

— Даріусе!

Він поклав на ліжко портрет Меґі, який подарувала Реза, блокнот, оправлений руками Мортимера, і закладку, яку Меґі виготовила йому з сойчиних пір’їн.

— Халат! — проказав він здушеним голосом, кладучи до валізи фото батька-матері, що завжди стояло коло його ліжка. — Ти не заперечуєш, якщо я візьму його з собою?

— Що за дурниці? Звичайно, ні! Це подарунок, нехай тобі біс. Але куди ти хочеш його брати?

Цербер зайшов до кімнати й підбіг до тумбочки перед ліжком, де Даріус у шухляді завжди тримав кілька печив.

— Ще не знаю…

Даріус склав халат не менш ретельно, ніж решту одяганок (халат був йому завеликий, але звідки вона мала знати його розмір?), поклав до валізи малюнок, блокнот, закладку й опустив віко. Звичайно, йому не вдалося закрити замок. Він міг бути таким незграбою!

— Розпаковуй! Негайно! Це безглуздя.

Але Даріус похитав головою.

— Господи, невже ти можеш лишити мене саму? — Елінор сама злякалася відчаю у своєму голосі.

— Елінор, ти й зі мною була самотня, — відповів Даріус здушеним голосом. — Ти така нещасна! Я вже не витримую цього!

Дурний пес утратив надію на печиво, обнюхав тумбочку й зупинився коло неї з сумовитими очима. Він має слушність, казали його засльозені собачі очі.

Наче вона сама цього не знала! Вона сама собі вже стала нестерпна. А чи була вона такою раніше — до того, як Меґі, Мортимер і Реза перебрались до неї? Можливо. Але тоді тут були тільки книжки, а вони не скаржаться. Хоча — як бути чесною — до книжок вона ніколи не ставилась так брутально, як до Даріуса.

— Гаразд, заспокойся! — Її голос найсміховиннішим чином затремтів. — Не лишай мене саму. Ти маєш слушність. Чого ти маєш приглядатись, як я день у день стаю щораз нестерпніша і далі сподіваюся, що вони, можливо, якимось дивом повернуться? Може, мені краще застрелитися або втопитися в озері, замість гинути повільно і якнайжалюгідніше? Письменники часом чинять так, і в романах до таких учинків вдавалися не раз.

Як він дивився на неї своїми далекозорими очима (вона б давно мала купити йому нові окуляри. А його теперішні окуляри мали вже сміховинний вигляд). Потім відчинив валізу і глянув на свої речі. Дістав закладку, яку виготовила Меґі, і провів рукою по синіх плямистих пір'їнах. Пір’їнах сойки. Меґі приклеїла їх на смужку блідо-жовтого картону. Закладка така гарненька…

Даріус кашлянув. Він кашлянув тричі.

— Гаразд! — мовив він нарешті, насилу опанувавши голос. — Ти виграла, Елінор. Я спробую. Принеси той аркуш. Бо інакше ти, можливо, і справді коли-небудь застрелишся.

Що? Що він сказав? Серце Елінор несамовито закалатало, немов хотіло випередити її й податись у Чорнильний світ, до фей, до скляних чоловічків і до тих, кого вона любить, і то набагато більше, ніж будь-яку книжку.

— Ти думаєш?..

Даріус кивнув головою так безпорадно, як воїн, що бився не в одній битві.

— Так, — мовив він. — Так, Елінор.

— Несу! — обернулась Елінор.

Усе те, що протягом останніх тижнів свинцевим тягарем лежало на її серці й перетворювало її на стареньку бабусю, все минулося! Зникло без сліду.

Проте Даріус гукнув її назад:

— Елінор! Нам треба взяти ще й кілька блокнотиків Меґі і… таку практичну річ, як… як, скажімо, запальничку.

— …і ніж! — додала Елінор. Зрештою, там, куди вона хотіла піти,