Читати книгу - "На другому березі"

мов квіт росою, поцілунком тьмяним.

І чорні скиби, й сині плавні,

на плоті хмари, наче плахти, висять.

Тут я у кучерявім травні

під вільхами і сонцем народився.

23 квітня 1935

КРАЇНА БЛАГОВІЩЕННЯ

Завія зе'лені, пожежа зелені,

і квіття курява, і солов'їні схлипи.

Столи весільні – ох – столи не встелені,

і бджіл тьма-темрява, і молитовні липи.

В ромашок спів слимак дороги ввився круто,

і ранку кіш, що в ньому птаха – сонця помах.

Задума – не задума, смуток і не смуток,

це на країні цій трагічна папілома.

Мов два дракони, сонце й місяць, зорі-галич,

і білі села, й білий жар, і білість куряв.

Шевченко йде – вогонь, людина, буря —

і дивиться в столітню далеч:

в вогні пробуджена

князівна.

Хай на очах землі печать – тьми чорна штольня!

І день не день, і ніч не ніч, і спів не віщий нам.

О земле, земле батьківська, клятьбо бездольна,

моя країно Благовіщення!

10 березня 1936

Третя глава

ДВІ ГЛАВИ З ЛІТУРГІЇ КОХАННЯ

1

Твій усміх має спокій квіту,

бо суть тобі дана й відкрита:

цвісти й горіти, в пустку світу

з красою йти, щоб краще жити.

Щоб жити краще, ширше, вище!

О, більше світла! Більше сонця!

Ні, від життя ми не взяли ще

усього, що потрібне конче!

Хай тільки наших уст причастя,

вже пустка світу повна маю.

Це той насущний клаптик щастя,

що жадно в долі видираєм.

2

Твій усміх знає тишу квіту,

коли яснієш, сестро світла!

Від безміру глухого світу

оборони, моя розквітла!

Коли брат вечір – брат наш спільний —

дав нам сніп зір і сніп конвалій,

не гріх, а пісня богомільна

оте, що в серці тужно палить.

Сердець молебень відспівавши,

відходиш, мов коротка казка.

І так було й так буде завжди:

об’явлена кохання ласка.

15 серпня 1936

ЗОЛОТОМОРЕ

Йде дощ малин. Племена бджіл шаліють. Струни світла

поторгані. Приїхали посли з золотоморя.

Квартет долонь – два спутані акорди. Мряки мітли.

В червоний ягід дощ в’їжджає білий кінь. Про зорі

мовлять посли, та їхня мова нам незрозуміла.

Колись давно співала неня про золотоморе,

підводне царство, де ночує сонце в білих віллах

у зливі світла. Їде віз – колеса сьомизорі.

Це від’їзд дня. Струна долоні грає. Тихне в стиску.

Червона молодість малини звільна попеліє.

Поволі входиш в сон, немов вертаєшся в колиску,

перина моху на постелі лісу. Тіні віял.

В устах зорі тростини флейти. Ніч квітчає чола,

законам пристрасті слухняні. Дуб святий. Мчить ланя.

Лежиш на хутрі ночі тепла й вірна. Мудре коло

життя довершено. За смерть сильніше лиш кохання.

24 травня 1936

РУНО

Поїдемо удвоє по закляте руно.

З долоні вітру, що прощався з нами, грудка

погаслої зорі упала, мов дарунок.

Вперед! Сім миль кохання і остання – смутку.

В завії образів поезія і буря.

Дороги стрічка зв’язана у сонця вузол.

Клонюсь тобі, о пані кучерявих куряв,

що дзвониш диском літ, струнка епічна музо!

Два коні з снігу й піни й дно кохання темне,

моє життя взяла ти в пальці, мов балончик,

і аж на п’ятій милі спочиватимемо

на лопуховім листі молодого сонця.

Лілеї з молока і співу над проваллям,

де кубляться й булькочуть сонні трясовини.

Ось восьма миля смутку і уста, що палять

хмільніше від зорі й коротше від хвилини.

8 січня 1936

МОЛИТВА ЗА ДУШІ ТОПІЛЬНИЦЬ

Ми – зводники дівчат, коханці перемовні,

ми, що любок міняли, мов квітчасті мушлі,

за тих, що нас поїли дурманом любовним,

за наших жертв молімось, нещасливі душі!

На дні слизький і мокрий місяць – шлюбний перстень,

і сонце тут холодне, мов загаслий камінь.

Танечниці підводні, наші давні сестри,

дельфінів обіймають мертвими руками.

О ти, що стелиш море зорями і мохом,

у небо не бери дівчат з цвітучих мушель,

зішли найбільшу ласку – забуття усього,

в коралі заміни топільниць білі душі!

17 грудня 1935

ПОСЛИ НОЧІ

Причалив човен сонця в пристань – у вікно на дубі —

і кинув на прощання сім червоних весел.

Стовпи струнких тополь підперли небо. Мовкнуть губи.

Прийшли посли від ночі. Чи поїдеш, юний тесле?

Де соковиті грона зір плекає брат твій – ідол —

у винницях на хмарах, у саду із плахт плавучих,

коли калина ввечорі засмаглюється блідо,

немов музики двері, відчинились світла кручі.

Підводиш очі – ягоди блакитні на безодні,

мов перший клинописець, списуєш закони ладу.

Палає срібний лій у каганцях зірок холодних,

і змії, мов свічки зелені, світять воском яду.

Твій кінь, мов чорне полум’я, мов вітер спійманий,

лиш гриви молоко спливає шиєю гнучкою,

гребе ногою, як веслом, й на зов шляхів далеких

ширяє ніздря. В нас серця, що вічно рвуться й двоять,

і жовті квіти людські – мізки в черепах, як в глеках.

18 травня 1936

ДО ГОРДОЇ РОСЛИНИ, ЦЕБТО ДО СЕБЕ САМОГО

Широкоплечі пні. Черва і червень.

З погаслих зір срібляве порохно

обсипує дубове листя. Дно

підземних рік. Тремтять рослинні первні.

Хмарин хустина на обличчі неба.

Співає сонно гімн гниття черва.

Заранній лук мов сонячна брова.

Проміння кусні – світло тонкостебле.

Зелена башта – дуб стрільчастоверхий,

підвівшися із ночі чорних нар,

виполює черву й гниття пожар

зливає свіжим соком – бог упертий.

Мов мідь живу, наснажує рослини

електрика зеленої землі,

але і ти – рослино горда, що

співаєш це, не знаючи пощо,

колись, мов пень, подолана від тлі,

покотишся землі на груди сині.

1 квітня 1936

ДЗВІНКОВА ПАНІ

В’їжджає віз на третю греблю ночі. Хто нас, вітре, кличе?

Чи скоро вийде нам назустріч білий схід, мов олень з бору?

І ти для мене дивний, і я сам для себе таємничий.

Мій віз, мов птах, два крила куряви здіймає з вітром поруч.

Дай карти, пані квітня, карти дай і ворожи з долоні!

Я їду в радість дня, я їду в смуток ночі, чуєш, серце?

Ех, ти не чуєш, ні! Тож граймо в карти! Заколиш на лоні

бездонної весни! Сип вітер в сни і зорі сип, мов скельця!

Тож граймо в темні карти долі! Хай це, може, карти смерті.

Приходь,