Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вранці той чоловік прокинувся у великому піднесенні. Йому наснилася (принаймні так він думав) велична церква з великим шпилем, що стримів до неба, церква, яка виросте на найвищому в місті пагорбі. Через кілька років, величезним для людей коштом церкву спорудили. То була дуже висока вежа, і всередині було достатньо різних куточків і закапелків, де могли гніздитися голуби, тож вони були собою дуже задоволені.
А тоді якось місто розграбували вікінги й спалили вежу дощенту, тому голубам довелося шукати іншого будівничого, нашептати йому на вухо й терпляче чекати, коли зведуть нову міську церкву-вежу — цього разу ще величнішу й вищу за попередню. І її збудували, і була вона дуже пишна та висока. Та згодом теж згоріла.
Так усе відбувалося протягом сотень років: вежі горіли, голуби нашіптували задуми ще вищих і величніших веж поколінням будівничих, до яких натхнення приходило чомусь уночі. І хоч ці будівничі не знали, чим вони завдячують птахам, але ставилися до них шанобливо й дозволяли гніздитися скрізь, де заманеться: у нефах і дзвіницях, як охоронцям церкви, котрими вони насправді й були».
— Це не надто корисна інформація, — сказав Єнох. — Переходь до тієї частини, де про вхід до контуру!
— Я переходжу до того, до чого переходжу! — відрізав Мілард. — «Церкви-вежі з’являлися й зникали, і врешті-решт задуми голубів стали такими амбітними, що пошуки людини, достатньо розумної, щоб їх втілити, забрали дуже багато часу. Та коли такого чоловіка знайшли, він не хотів слухатися, бо вважав, що пагорб проклято, адже в минулому на ньому згоріло так багато церков. Та хоч він намагався викинути цю думку з голови, голуби щоночі поверталися й нашіптували її йому на вухо. І все одно чоловік не хотів нічого робити. Тому якось вони прилетіли до нього вдень (чого ніколи раніше не робили) і сказали йому своєю дивною сміхотливою мовою, що він — єдина людина, здатна спорудити для них вежу, і він просто мусить це зробити. Одначе він відмовився і вигнав їх зі свого дому з криками: «Киш, киш, геть звідси, брудні створіння!»
Ображені голуби, яких охопило бажання помсти, переслідували чоловіка, аж поки не довели його мало не до божевілля: літали за ним усюди, куди він ходив, тягали дзьобами за одяг, за волосся, бруднили їжу пір’ям з хвоста, стукали у вікно вночі, щоб не міг спати, — аж поки одного дня він не впав на коліна й не закричав: «О голуби! Я побудую все, що ви захочете, якщо ви наглядатимете за цією будівлею і берегтимете її від вогню!»
І замислилися над цим голуби. Порадившись між собою, вони вирішили, що могли б краще оберігати вежі минулого, і проголосували за те, щоб докласти всіх зусиль і захищати їх у майбутньому. Отож чоловік узявся за будівництво і спорудив височезний собор з двома вежами й банею. І такий він був величний, і такі були втішені зробленим чоловік та голуби, що відтоді потоваришували вони на віки вічні — до кінця життя, хоч би куди йшов чоловік, усюди брав із собою голуба-порадника. Навіть після його смерті в досить похилому й щасливому віці птахи час від часу літали провідати його в нижніх краях. Та й донині собор, який вони збудували, стоїть на найвищому пагорбі Лондона, і за ним досі наглядають голуби».
Мілард згорнув книгу.
— Кінець.
Емма роздратовано пхикнула.
— Ну добре, наглядають, але звідки?
— У нашому нинішньому становищі казка про котів на Місяці й то була б кориснішою, — висловився Єнох.
— Я нічогісінько не розумію, — призналася Бронвін. — А ви?
Мій розум наче вхопився за щось в тій казці, за щось у рядку про «нижні краї», але на думку спало лише одне:
— Голуби в пеклі?
Упала ще одна бомба, струсонувши всю споруду, і десь високо вгорі зненацька залопотіли крила. Ми підвели очі й побачили трьох наляканих голубів, які стрімко вилетіли з якогось сховку в кроквах. Пані Сапсан радісно заклекотала, мовби кажучи: «Це вони!» Бронвін підхопила її на руки, і ми побігли за птахами. Вони пролетіли вздовж усього нефа, різко повернули й зникли у проході.
За кілька секунд до того проходу добігли й ми. На моє полегшення, він вів не надвір, де в нас не було б жодної надії їх зловити, а до сходового колодязя, униз гвинтовою драбиною.
— Ха! — Єнох сплеснув у пухкі долоні. — От вони й попалися — самі себе загнали у пастку в підвалі!
Ми притьмом побігли вниз сходами. Внизу виявилося велике тьмяне приміщення, стіни й підлога в якому були вимощені каменем. Там було холодно, вогко і панувала майже цілковита темрява, бо електрику вибило, тому Емма запалила іскру в руці й освітлювала нею стіни підвалу, поки не стало зрозуміло, що це за місце. У нас під ногами від стіни до стіни тяглися мармурові плити з вирізьбленими на них написами. На плиті піді мною було написано:
Єпископ Елдрідж Торнбраш,
упокоївся року 1721
— Це не підвал, — сказала Емма. — Це крипта.
Мене пробрав мороз, і я став ближче до світла й тепла Емминого вогника.
— Тобто у підлозі поховані люди? — тремтючим голосом спитала Оливка.
— То й що з того? — не зрозумів Єнох. — Нумо, краще впіймаймо клятого голуба, перш ніж одна з тих бомб поховає в підлозі нас.
Емма описала рукою коло, підсвічуючи стіни.
— Вони мають бути десь тут. Крім сходів, іншого виходу звідси немає.
І тут ми почули лопотіння крил. Я напружився. Емма зробила свій вогник яскравішим і націлила на джерело звуку. Промінець її миготливого світла впав на гробницю з пласким верхом, що здіймалася на кілька футів над підлогою. А між гробницею та стіною був проміжок, якого ми не бачили з того місця, де стояли. Ідеальний сховок для птаха.
Емма підняла вказівний палець до губ і жестом показала нам іти за нею. Ми скрадаючись перетнули підвал. Уже біля гробниці розосередилися, щоб оточити її з трьох боків.
— Готові? — самими губами промовила Емма.
Решта кивнули. Я підняв великий палець. Емма навшпиньки прокралася вперед, щоб зазирнути за гробницю… і її обличчя витягнулося.
— Нічого! — І від досади
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей», після закриття браузера.
