Читати книгу - "Бог ніколи не моргає"

У Дона було більше поганих днів, ніж в інших. Коли йому було одинадцять, маму забрали до психіатричної клініки. Його батько був алкоголіком і не міг дати раду шістьом дітям. Якось у п’ятницю хлопцеві сказали, що в понеділок його на три місяці заберуть до притулку. Тоді він не знав, що більше ніколи не житиме зі своєю сім’єю. Дону було шістнадцять, коли священик із притулку повідомив, що його мама померла від аневризми мозку.

Через декілька років від алкоголізму помер його брат. Він посварився з якимось чоловіком, і той переїхав його. Він місяць пролежав у комі. Дон завжди розповідає про позитивне в цій трагедії: Бог дав йому місяць, щоб попрощатися з братом.

Дон став консультантом з питань алкогольної залежності. Він одружився з медсестрою, і в них народилося двоє дітей. А тоді його дружина завела роман на стороні, і їхня сім’я розпалася. Він бачив, як руйнується його шлюб, і в душі щось зламалося. Але, незважаючи на всі негаразди, навіть тоді, коли йому не хотілося йти на роботу, відповідати на дзвінки чи слухати про чужі проблеми, Дон жив за своїм девізом — устань, одягнись і йди.

Його слова втішають мене в погані дні, які зараз трапляються нечасто. Хоч як кепсько себе почуваю, я все одно встаю, одягаюсь і йду назустріч життю. І на диво, день виявляється не таким уже й поганим. Кожен день — це справді шматочок раю. Просто інколи шматочки бувають меншими.

Урок 47. Дихайте. Це заспокоює розум

Якщо хочете завагітніти, спробуйте медитацію. Таку пораду я прочитала в роботі професора медичного факультету Гарвардського університету. Він стверджував, що близько 40 % пар, які раніше вважали, що вони безплідні, зачали дитину через шість місяців після того, як почали займатися медитацією. Думаю, професор забув згадати ще одну річ, якою вони займались.

Доктор Герберт Бенсон дійшов висновку, що декілька «оммм» на день допоможуть вам рідше бачитись із лікарем (але це не стосується справ вагітності). Повторення мантри може також полегшити симптоми СНІДу, знизити артеріальний тиск і запобігти деяким операціям та медичним процедурам. Страховикам варто покривати витрати на курси медитації, щоб потім менше витрачати на оплату дорогого лікування. Тільки уявіть, як чудово було б, якби постачальники послуг з охорони здоров’я внесли до свого переліку ще й буддистських монахів.

По суті, медитація є в кожному нашому подиху.

Якось я брала інтерв’ю в професора, який свою найважливішу лекцію присвятив темі дихання. У 1969 році, коли Кристофер Фейвер навчався у коледжі Хайрам, там проходила серія бесід під назвою «Остання лекція». Якби вам випало провести останню лекцію, про що б ви розповідали? Ця ідея багато років не полишала його. Коли він сам став професором Університету Джона Керролла, то прочитав таку останню лекцію. Він спонукав студентів дихати.

Дихати?

Кристофер Фейвер колись чув, що в східних релігіях люди вірять, ніби мають обмежену кількість подихів, тому варто розпоряджатися ними мудро. Він став свідком сили дихання, коли його внук вдихнув уперше, а його мама — востаннє. «Я відчув, що тут є якийсь зв’язок», — поділився він зі мною.

У своїй лекції професор розповідав про всіх тих людей, які допомогли йому легше дихати, про таких учителів і наставників, як Ісус, Будда й Ганді, а ще про багатьох викладачів, колег, керівників і студентів. Це навело мене на думку про людей, які допомагали легше дихати мені. Зокрема, про чоловіка, який двадцять років тому навчив мене дихати свідомо.

Близько п’ятдесяти чоловіків і жінок зібралися на курс медитації, що мав тривати від вечора п’ятниці до обіду неділі. Я поїхала туди, сподіваючись познайомитись із чоловіком, ніби це було якесь зібрання набожних холостяків. Курси вів буддистський монах, який навчався в Таїланді. Він був схожий на чоловіка, побачивши якого, ви одразу ж скажете: «Він вегетаріанець». Високий і худий, у мішкуватих вельветових штанях і сандаліях. Він сказав усім сісти в зручній позі, не розмовляти і слухати власне дихання. Медитація закінчиться, коли продзвенить дзвоник. Слухати своє дихання. Нічого складного!

Я була дуже збуджена, адже нарешті знайшла спосіб отримати перепустку до світу спокою. Я очікувала перенесення на світанковий мальовничий пляж, або на відлюдну гірську вершину, або на берег тихого озера, вкритого квітами лотоса. Словом, дечого іншого, ніж несамовита метушня моїх думок і спогади про всіх, кого люблю й ненавиджу.

Мої думки нагадували сміттєзвалище. До спокою мені було ще дуже далеко. Я думала про своє дитинство, про перелік справ, про те, що бачила вбивство, про те, як написати книжку, про купівлю нових туфель. Тоді спиняла себе і намагалася прислухатися до свого дихання. Та все, що я чула, — це розчаровані зітхання людей навколо.

Нарешті задзвенів дзвоник. Дякувати Богу, перший урок медитації завершився. Наступного дня ми медитували по сорок хвилин кожних дві-три години. Це було просто нестерпно. Коли монах дозволяв нам вийти надвір, ми й там мусили медитувати, щоб відчути, як наші стопи з кожним кроком усе більше поєднуються з землею. Нам заборонялося розмовляти, навіть у ванній і за обідом. Дихати, дихати і ще раз дихати. І більше нічого.

Щойно ми вийшли на вулицю, як почав назрівати бунт. П’ятеро людей зібралися під крислатим дубом і обговорювали план заколоту. Ще четверо просто зібрали речі й поїхали додому.

Наступні уроки медитації були виснажливими. Це було щось на зразок повторних відвідин стоматолога, щоб запломбувати кореневий канал. Мої думки неслися, як скажені коні. Я добряче намучилась, намагаючися заспокоїтися і зосередитися на диханні. Минуло двадцять хвилин сидіння в одній позі, і моя голова вже тріщала від єдиної думки: «Нехай задзвенить дзвоник! Нехай задзвенить той (…) дзвоник!»

Минув цілий день медитації. Мого спокою вистачало лише на те, щоб порахувати до п’ятнадцяти, а тоді мене заносило. Я думала про дизайн штор, потім думка перестрибувала до симпатичного чоловіка, потім — до спогадів про літній відпочинок, а потім — до незавершеної роботи. Усе тіло нило від постійного сидіння в одній позі, та й узагалі, я була виснажена, бо цілий день нічого не робила. До неділі половина нашої групи спакувала свої манатки, устала з пози лотоса і поїхала додому.

Монах завершив курс словами про те, що все, що нам слід знати, є в нас усередині.

«Тоді навіщо ми сюди приїхали?» — пробурчав хтось із присутніх.

Схоже, монах навчився читати думки (після того як усі вихідні слухав наші безмовні нарікання). Він сказав: «Вам, напевне, цікаво, що ви заберете з собою додому?» Велику мудрість? Неосяжне відчуття Бога? Бездоганну гармонію зі всесвітом? Звільнення від страху? Серце, переповнене любов’ю?

Він розповів історію про учня, який запитав