Читати книгу - "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років"

За кілька хвилин ми опиняємося в їхньому вагоні, проте тут на «молдаван» чекає неприємна несподіванка. Виявляється, що на полицю, під якою вони сховали торбу з бухлом, вляглася якась старезна бабця типу «росія-сєрєбряний-вєк».

— Пані, прошу вас устати, — безцеремонно наказав їй один із «молдаван».

Пані розплющила очі, побачила над собою двох недоумків і авторитетно, голосом Маяковського, заявила:

— Убірайтєсь вон, уроди, я січяс визаву міліцію!

— Прошу встати, пані, на мить встати, — заклянчив другий «молдаванин».

— Я старая, паетаму нє встану! — відрубала стара.

— От курва… — зашепотіли боксери, — може, зробимо так, хай стара курва собі лежить, я підійму поличку, а ти тєгни сюди торбу.

«Молдаванин» сказав — «молдаванин» зробив.

Дочекавшися, поки стара заплющила очі, один з «молдаван» підкрався до полички, став навпроти неї, ніби штангіст перед ривком штанги, і обережно взявся обома руками за край.

— Оп! — скомандував його кумпель.

Наступної миті «молдаванин»-важкоатлет різко підіймає поличку догори, бідолашна стара, хруснувши кістками й крекнувши, опиняється між стінкою й своєю дерматиновою лежанкою. Зараз вона нагадує не першої свіжості відбивну в гамбургері. Другий «молдаванин» тим часом дістає з-під полички торбу, і старій повертають статус-кво.

— Міліція, спасітє!!! — починає горланити та, проте «молдаванин»-штангіст враз змушує її замовкнути, зловісно заскреготавши зубами:

— Вгомонися, курвввва…

— От блядь, — скрушно зітхає другий, розглядаючи торбу.

— Що? — не розуміє перший.

— Не та торба… Горілка в іншій…

Процедура приготування гамбургера повторюється ще раз. Стара хрускає кістками, крекче, але ображено мовчить. «Молдавани» врешті-решт дістають потрібну торбу, де поміж боксерських рукавиць і справді валяються дві пляшки паскудної дешевої горілки. Бог любить трійцю, тому стару «во ім’я святого духа» ще раз притискають поличкою до стінки, аби поставити торбу на місце. Можна навіть сказати, що тернопільські боксери перемагають російський срібний вік нокаутом.

Боксери тягнуть мене до тамбура, де вручають мені пляшку горілки й заявляють:

— Пий…

— Залпом, — додає другий.

— Всю флєшку, — не вгаває перший.

І обидва дивляться на мене так, що я чітко розумію — якщо не вип’ю, то мені пиздець. Будуть бити, або ще гірше — вчинять наді мною якесь паскудство. Приміром, покладуть до старої на поличку і робитимуть з нас біг-мак…

Я беру пляшку, відкручую її, глибоко вдихаю, ніби й справді збираюся випити її всю, а потім несподівано, з розмаху кидаю її «молдаванам» під ноги. Не маючи ані найменшого бажання дивитися на те, яке враження справив на них мій віроломний учинок, вилітаю у відкритий космос поміж двома вагонами, вламуюся до вагону і біжу, біжу світ за очі, ухиляючись від смердючих шкарпеток, на повні груди вдихаючи проперджене повітря, біжу й розумію, що в мене є кілька секунд фори, бо не так уже й легко отямитися від того, що якийсь жлоб бере і нагло розбиває в тебе під ногами твої ж таки півлітри. І от я проминаю кілька вагонів, вибігаю до тамбура й розумію, що вагонів далі немає, що вони скінчились, як набої під час перестрілки. Якусь мить стою і дивлюся, як у темряві зникають шпали, потім озираюся й бачу крізь прочинені двері, як до вагону вриваються розлючені й збезчещені «молдавани». Вигляд у них убивчий, навіть без лопат.

«Пиздець…» — думаю я і починаю шарпати ручку останніх дверей, які ведуть в нікуди. Смикаю і розумію, що ці двері якогось хріна не замкнені. Я прочиняю їх навстіж, іще раз озираюся назад і вже в ту мить, коли «молдавани» — немов радянські солдати в німецький бліндаж — вриваються до мого тамбура… стрибаю…

Опритомнів я вже в кімнаті чувака, що мав мішки під очима.

Він щось розповідав про їхню контору, вихваляючи її на всі боки, проте, завершуючи розповідь, мовив:

— В умовах світової кризи у нас, шановний, не так уже й багато вакансій. Та все ж ми можемо вам дещо запропонувати. Отож, наразі нам потрібні мураха, риба- меченосець, кокер-спаніель і панда. Вибирати доведеться з цього…

Перспектива стати рибою чи мурахою після недавньої розмови в потягу мене відверто лякала. Кокер-спаніелів я не поважав через те, що вони задирали лапу на все, що хоч якось нагадувало вертикаль.

Тож, коли ви це читатимете, я буду сидіти десь у Тибеті на висоті 3000 метрів над рівнем моря і повільно жуватиму стебла бамбука…

2009 / Харків

Сергій Жадан

Пальці двох рук (післямова)

Вибір авторів до будь-якої антології потребує, щонайменше, пояснення, бодай якоїсь ідеї, котра би мотивувала саме такий склад учасників. Чимось подібним я тепер і займаюся. Хоча в цьому випадку давати якісь пояснення складно, більше того — можу сказати, що за інших обставин все могло скластися цілком по-іншому й антологія мала б інший вигляд, обсяг та зміст. Втім, надзвичайно тішуся, що вона має вигляд саме такий, що в ній містяться тексти людей, які для мене особисто багато в чому і визначали літературні двотисячні, принаймні вони, люди й тексти, цілком укладаються в ці десять років життя та літератури, виступаючи щодо них свідками та підозрюваними водночас. Але мені важливо підкреслити саме цю свідому приватність та необ’єктивність, за якими, передусім, і запрошувались автори. Навряд чи приватність здатна слугувати за концепцію, проте вона цілком вільно може бути виправданням для авторів, переадресовуючи всі можливі претензії саме упоряднику. Концепцією може бути просте бажання зібрати разом авторів, до яких прислухався впродовж останніх десяти років. Ясна річ, не всіх із них. Можливо, лише тих, кого справді міг і хотів почути. А таких не може бути багато, їх завжди можна перерахувати на пальцях руки, щонайбільше — обидвох рук. І це теж потрібно підкреслити.

Добре, підкреслив. Про що йшлося ще? Про певні хронологічні межі. Тема для літературних розмов настільки ж невдячна, наскільки звична. Здавалося б — скільки можна розглядати літературу з точки зору хронології, вікової приналежності (особливо у випадку з цими авторами, коли всі подібні спроби не витримують жодної критики), займатись укладанням поколіннєвих списків та застосуванням вікових означень? Тим не менше, повинно йтися про певний часовий зріз, який у цьому випадку видається надзвичайно цікавим. Йдеться про загальне часове тривання, про «останні десять років» як