Читати книгу - "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років"

можуть від мене хотіти на території моєї республіки? Невже хочуть найнятися на роботу? Але що вони, на хрін, уміють, ці молдавани? Копати траншеї? То в мене їх ніде копати. Ремонтувати квартири? Але ж у мене, блядь, немає квартири. Хочуть стати моїми персональними тілоохоронцями? Та мене з такими тілоохоронцями кожен патруль зупинятиме. І не відмажешся потім ніяк… Хіба озброїти їх лопатами і втирати, ніби це гастарбайтери. Я на мить уявляю, як я сиджу за баром у якомусь пафосному закладі, а за сусіднім столиком, абсолютно не палячись, несуть свою службу й відробляють бабло ці два недоумки в спортивних штанах і шкірянках. З-під стола тим часом стирчать два держаки від лопат. І от повз мене проходить якийсь мажорний тип і необережно чіпляє мене ліктем так, що я проливаю на бар свою бехерівку з льодом. Мої молдавани відразу ж зриваються з місця й стають перед типом стіною.

— Ти що, невихований? — питається один із них.

— А шо таке? — самовпевнено цікавиться мажор, ніби нічого не сталося.

— Вибачся перед нашим хазяїном, — скрегоче зубами другий молдаванин.

— Щось ви дуже борзі, братішки… — обурюється тип, відхиляє полу піджака й показує їм ствол.

— Ти це, — каже перший молдаванин, — не стартуй… Вибачайся давай, інакше ми тебе закопаємо…

— Це в смислі? — дивується мажор.

— У прямому, — знову скрегоче зубами другий молдаванин і багатозначно киває на свій столик, з-під якого стирчать два держаки від лопат.

Мажор відразу ж застібає піджак, повертається до мене й каже:

— Вибач, братішка, був неправий. Шо ти п’єш?

— Бехерівку, — замислено гмукаю я.

— Бутилку бехерівки цьому пану за мій рахунок, — гукає мажорний тип барменові.

І тут говіркому молдаванину, схоже, набридає, що я стою і мовчки на нього дивлюся. Він починає говорити з піднесеними інтонаціями.

— Чувак, — перекладає мені мій внутрішній перекладач, — ми круті, ми в тебе на кухні так кахлі покладемо, так покладемо… А ще можемо викопати траншею… І все це дешево…

— Траншею на кухні? — буркаю я собі під носа.

— Шо? — перепитує молдаван.

Я відкриваю запальничкою друге пиво, сьорбаю його й урешті-решт запитую:

— Хтось із вас говорить українською?

— Ага, — радісно киває молдаванин, після чого переходить на щось, що віддалено нагадує українську.

— Ми боксери з Тернополя, — пояснює він.

— А з обличчями у вас що? — зовсім необережно цікавлюся я, розуміючи, що в мене за мить може бути таке саме обличчя.

— Куррррва, — підвиває другий з боксерів, що до цього мовчав, — казав я тобі, Йванку, не годиться в столиці по кабаках вештатися, казав тобі, куррррва!

А далі вони почали мені сповідатися. Історія їхня, якщо викинути з неї діалектизми та російський мат, зводилася ось до чого. Ці два демони нібито довго й нудно тренувалися в Тернополі, аж доки їх не запросили на змагання до Києва і до Харкова. З Тернополя їх проводжали цілим районом, ну, це ясна річ, якщо їм вірити, хоча, як на мене, встали вони, напевно, о третій ночі й побігли темними вулицями на поїзд. А якби їх хтось і перестрів зі знайомих — то вони почали б втирати, що то вони так тренуються, мовляв, таксі брати не хочуть. У Києві на них чекало страшне потрясіння. Причому подвійне. Спочатку виявилося, що їхній тренер, рідкісний даун, вписав їх на змагання не з боксу, а з кік-боксингу. «Та ну!» — обурився один з «молдаван» і вже хотів повертатися на вокзал. «Та ну, — обурився такій слабкодухості свого одноклубника другий «молдаванин», — не сци, кік-боксинг — той самий бокс, ото тіки шо ше ногами можна пиздицця». І «молдавани» вирішили випробувати долю. Наслідки цього випробування наразі були на їхніх обличчях. Щоправда, по тому «молдавани» відігралися в одному зі столичних кабаків, куди прийшли заливати гіркоту поразки. Спочатку в них украли мобільні телефони, після чого, якщо вірити їм, вони перебили півбару і навіть віддухопелили бармена. Але мобільні їм усе ж не повернули. І от тепер, не маючи змоги зв’язатися з тренером, сказати йому, що йому жопа після того, як вони повернуться, і поцікавитися, на які саме змагання він їх записав у Харкові, вони до цього самого Харкова і їхали. Мені, чесно кажучи, дуже хотілося б, аби їхній тренер вписав їх на змагання з фігурного катання. Цікаво, чи вони й тоді б вирішили випробувати долю?

Завершивши свою розповідь, боксери в унісон сумно зітхнули. Я саме майже допив пиво.

— Треба бабу — або когось замочити, — несподівано видав один із них.

«Добре, що я не баба», — подумалося мені, проте я враз схаменувся, зрозумівши, що я, звісно, не баба, але для об’єкта, який можна замочити, підходжу дуже непогано.

Проте чіпати мене вони чомусь не стали, натомість один із «молдаван» став гамселити кулаком стінку тамбура.

— Не бий так сильно, — зауважив, намагаючись зробити розумний вираз обличчя, колега, — бо зараз проб’єш стінку й стукнеш когось по сраці…

Перший спантеличено спинився, мабуть, і справді усвідомивши, що за стіною туалет. Тоді він переключився на мене, точніше, не на мене, а на мою порожню пляшку з-під пива.

— Хоч я ту флєшку на голові си розіб’ю? Ми так вдома си тренуємо! — щиросердно поцікавився він.

Я спробував уявити процес тренування. Тренер цих недоумків, угу, саме той тренер, який не розрізняє бокс і кік-боксинг, спочатку примушує їх робити марш-кидок спальними районами Тернополя. При цьому він видає їм картаті торби, куди вони по ходу повинні збирати порожні пляшки. Повернувшись за кілька годин до спортзалу, чуваки починають із задоволенням бити їх одне одному на голові, сперечаючись, хто має право на гарні пляшки з-під імпортного польського пива. Перебуваючи в полоні своєї фантазії, я вже майже погоджуюся на це шоу, проте вчасно передумую, зробивши невеличке філологічне уточнення. Через стук коліс чутно дуже погано, тому я не до кінця впевнений, чи сказав він «си» чи «ти». Тобто «собі» на голові чи «тобі» на голові.

Думаючи так, я починаю хаотично, але переконливо відмовлятися. «Молдавани» попускаються й навіщось починають випитувати в мене, чи маю я кобіту. Я відповідаю, що не маю, і тоді вони кажуть, що теж не мають. «Не дивно», — думаю я. Тим часом «молдавани», відчувши всесвітню тугу й усі задрочки нашої екзистенції, беруть мене