Читати книгу - "Ловець снів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Аммо! Аммо! — надриваючись, кричить Даддітс: «Мамо! Мамо!»
— Де ти був? Де ти був, нестерпний хлопчиську, бешкетнику Даддітсе?
Вони сходяться, і Даддітс виявляється настільки більшим за неї — та ще й вищим дюйми на два-три, — що Бобер здригається, очікуючи, що жінка-пташка зараз буде розчавлена, як той койот у мультиках. Але замість цього вона підхоплює Даддітса і кружляє навколо себе. Його ноги в кросівках летять у повітрі, рот розтягується до вух із виразом абсолютного щастя й захвату.
— Я вже збиралася йти дзвонити в поліцію, ах ти гуляко, ах ти старий негіднику…
Вона бачить Бобра та його друзів і ставить сина на землю. Усмішка полегшення зникає, вона серйознішає і йде до них прямо по накресленій сітці для класиків — хоч як це сумно, думає Бобер, навіть у цю нехитру гру Даддітс ніколи не зможе пограти. Сльози на її щоках блищать у сяйві сонця, що нарешті проглянуло з неба.
— Отакої! — шепоче Піт. — Зараз ми отримаємо.
— Спокійно! — тихо й швидко промовляє Генрі. — Нехай спершу погаласує, а потім я їй усе поясню.
Але вони помилилися, оцінивши Роберту Кейвелл за стандартами багатьох дорослих, які вважають хлопчаків їхнього віку завжди винними, доки не буде доведено протилежне. Роберта Кейвелл не така, і її чоловік теж. Кейвелли інакші. Даддітс зробив їх інакшими.
— Хлопчики, — каже вона, — він заблукав? Загубився? Я так боялася дозволяти йому ходити самому, але він хоче бути справжнім хлопчиком…
Вона з силою стискає однією рукою пальці Бобра, а другою пальці Піта. Потім відпускає їх, бере руки Джонсі й Генрі і робить із ними те саме.
— Мем… — починає Генрі.
Місіс Кейвелл дивиться на Генрі зосереджено, немов силкується прочитати його думки.
— Він не просто заблукав. Не просто загубився.
— Мем, — робить другу спробу Генрі і тут же розуміє, що збрехати не вдасться. На нього спрямований погляд зелених очей, такий, як у Даддітса, тільки осмислений і розумний, уважний і допитливий. — Так, мем, він не просто заблукав.
— Адже зазвичай він одразу йде додому. Він каже, що не може заблукати, тому що бачить лінію. Скільки їх було?
— Та небагато, — каже Джонсі й кидає швидкий погляд на Генрі. Даддітс позаду них знайшов на сусідській галявині кілька останніх кульбаб і тепер лежить біля них на животі, обдуває пухнасті головки і з блаженним виразом дивиться, як парашутики розлітаються на вітрі. — Кілька хлопців дражнили його, мем.
— Великих хлопців, — додає Піт.
І знову її очі обмацують їх, спочатку Джонсі, потім Піта, відтак Бобра, а потім Генрі.
— Ходімо з нами до будинку, — говорить вона. — Я хочу почути подробиці. Даддітс щодня випиває велику склянку «Зарексу»[57] — це його улюблений напій, — але ви, я гадаю, віддасте перевагу чаю з льодом. Вгадала?
Троє дивляться на Генрі, той, подумавши, киває.
— Так, мем. Чай з льодом — те, що треба.
І ось вона веде їх до будинку, де вони проведуть стільки часу в наступні роки, будинок номер 19 на Мейпл-лейн, — тільки насправді веде їх Даддітс, підстрибуючи, то прискорюючи, то сповільнюючи крок, іноді піднімаючи над головою жовту валізку зі Скубі-Ду, але незмінно, зауважує Бобер, тримається приблизно на одній відстані від дороги, залишаючись десь на фут від трав’яного бордюру між проїзною частиною і тротуаром. Багато років по тому, після випадку з тією дівчинкою Рінкенгауер, він згадає, що сказала тоді місіс Кейвелл. Вони всі згадають. «Він бачить лінію».
4
— Джонсі! — гукнув Бобер.
Без відповіді. Господи, здається, ніби Джонсі немає вже цілу вічність. Напевне, він пішов не так давно, але Бобер цього не міг визначити — уранці він забув надіти годинник. Нерозумно, звичайно, але він ніколи зірок з неба не знімав, уже міг би й звикнути. Поруч із Джонсі та Генрі вони з Пітом обидва здавалися ідіотами. Хоча Джонсі й Генрі ніколи до них так не ставились, і це було однією з тих їхніх рис, які Бобра захоплювали.
— Джонсі!
Відповіді все немає. Напевне, просто не може знайти стрічку. Якийсь мерзенний голосок із найдальшого куточка свідомості підказував Бобру, що річ зовсім не в плівці, що Джонсі просто втік, залишивши його сидіти на очку, як Денні Ґловер у тому фільмі, але він відмовлявся прислухатися до цього голосу, бо Джонсі ніколи б так не вчинив. Вони друзі до могили і завжди ними були.
«Отож, — відгукнувся мерзенний голосок. — Ви були друзями до могили. Ось кінець і настав».
— Джонсі? Ти там, друже?
Далі тиша. Може, стрічка звалилася з цвяха, на якому висіла?
Під ним теж тиша. Та й не може такого бути, щоб Маккарті висрав в унітаз якесь чудовисько! Щоб він породив — ох! — звіра в унітазі! Це схоже на якусь пародію на фільм жахів у передачі «Суботнього вечора в прямому ефірі». І якщо навіть це сталося, звір в унітазі вже, напевне, потонув або пішов глибше. У пам’яті раптом виник рядок із одного вірша, який вони читали Даддітсу по черзі, і добре, що їх було четверо, бо, якщо Даддітсу щось подобалося, він від цього не втомлювався. «Тай аок!» — бувало, кричав Даддітс, підбігаючи до одного з них із високо піднятою над головою книжкою, так само як ніс додому валізку для сніданків у перший день знайомства. «Тай аок! Тай аок!» — що в його випадку означало: «Читай “Ставок”! Читай “Ставок”!» Це був «Ставок Макелліґота» доктора Сьюза, вірш, який починався рядками, що легко запам’ятовуються:
Фермер сказав, сміючись, мені так:
— Друже, я бачу, ти справжній дивак!
Всяк знає, що марною буде робота -
Рибалити на ставку Макелліґота!
І все ж риба там водилася, принаймні в уяві хлопчика. Багато риби. Великої риби.
Утім, під кришкою унітаза було тихо, ні сплесків, ні ударів. Причому вже досить давно. А якщо швидко зазирнути всередину? Трохи відкрити кришку й одразу ж її закрити, якщо раптом…
Але останніми словами Джонсі були: «Сиди міцно, приятелю!» І, мабуть, його краще послухатися.
«Джонсі вже, напевне, за милю звідси, — припустив огидний внутрішній голосок. — І прискорюється».
— Ні, він не тікав, — уголос мовив Бобер. — Джонсі не такий.
Він злегка підвівся над закритою кришкою, чекаючи стрибка тварюки, але нічого не сталося. Можливо, воно вже ярдів за шістдесят[58] звідси, плаває серед екскрементів у стічному баку. Джонсі говорив,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець снів», після закриття браузера.