Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Вона відшукала Кельпі в загородці, знайшла сідло й упряж. Раніше, ніж зуміла осідлати кобилу, уже були біля неї служниці, ті сірі ельфійки, малі, на голову нижчі за звичайних Ен Елле. Допомогли їй біля кобили, кланяючись і мило всміхаючись.

— Дякую, — сказала вона. — Я б дала собі раду й сама, але дякую. Ви милі.

Найближча ельфійка всміхнулася широко, а Цірі здригнулася.

Дівчинка мала серед зубів ікла.

Цірі підскочила до неї настільки швидко, що дівчина мало не присіла зі страху. Відвела їй волосся від вух. Вух, які не закінчувалися шпичасто.

— Ти людина!

Дівчина — а разом із нею й інші — упала на коліна на позамітаній глинобитній підлозі. Нахилила голову в очікуванні кари.

— Я… — почала Цірі, мнучи ремінь вуздечки. — Я…

Не знала, що сказати. Служниці так і стояли на колінах. Коні неспокійно форкали й тупали в боксах.

Навіть назовні, уже в сідлі, женучи риссю, не могла зібрати думки докупи. Людські дівчата. Як служниці, але те неістотне. Істотним є те, що в цьому світі є д’ойне.

«Люди, — виправила вона себе. — Я вже й думаю, наче вони».

Із задуми її вирвало голосне іржання та підскок Кельпі. Вона підвела голову й побачила Ередіна.

Той сидів на своєму каро-червоному огирі, тепер позбавленому демонічного букраніона й більшості інших бойових цяцьок. Утім, сам ельф був у кольчузі під переливчастим відтінками червоного плащем.

Огир на привітання заіржав хрипко, потрусив головою й вишкірив на Кельпі жовті зуби. Кельпі, знаючи, здавалося, що справи вирішують із паном, а не зі слугою, сягнула зубами до стегна ельфа. Цірі різко натягнула вуздечку.

— Обережніше, — сказала вона. — Тримай дистанцію. Моя кобила чужих не любить. І може вкусити.

— Таких, що кусають, — змірив він її злим поглядом, — вгамовують залізним вудилом. Так, щоб аж кров бризнула. Чудовий метод для угамування норову. Зокрема й для коней.

Він шарпнув трензелі огира так сильно, що кінь захрипів і ступив кілька кроків назад, а з його морди потекла піна.

— Навіщо кольчуга? — Тепер Цірі міряла ельфа поглядом. — Готуєшся до війни?

— Навпаки. Прагну миру. Твоя кобила, крім того, що норовиста, має якісь переваги?

— Наприклад?

— Влаштуємо перегони?

— Як хочеш, то чому ні. — Вона стала в стременах. — Туди, у бік тих кромлехів…

— Ні, — перервав він. — Не туди.

— Чому?

— Заборонена територія.

— Очевидно, для всіх.

— Не для всіх, очевидно. Надто цінне для нас, Ластівко, твоє товариство, аби ми тим ризикувати, щоб лишитися тут без тебе — з твоєї вини чи когось іншого.

— Когось іншого? Ти ж не думаєш про єдинорогів?

— Не бажаю набридати тобі тим, що саме я думаю. Як не бажаю й фруструвати тебе тим, що думки мої ти не второпаєш.

— Не розумію.

— Знаю, що не розумієш. Для того, аби зрозуміти, еволюція не надала тобі достатнього числа звивин у мозку. Послухай: якщо ти бажаєш гнати навипередки, то пропоную уздовж річки. Туди. До Порфірового мосту, третього на черзі. Потім через міст на другий берег, далі берегом, за течією, фініш біля струмка, що впадає в річку. Готова?

— Завжди.

Він криком погнав огира, а жеребчик ринув, наче ураган. Кельпі ще не встигла зрушити з місця, а той був уже далеко. Ішов так, що аж земля двигтіла, але з Кельпі зрівнятися він не міг. Та швидко наздогнала огира, ще до Порфірового мосту. Міст був вузьким. Ередін крикнув, а огир, що було неймовірно, прискорився. Цірі миттю зрозуміла, у чому справа. На мосту нізащо не вмістилися б двоє коней. Один мусив би сповільнитися.

Наміру сповільнюватися Цірі не мала. Притулилася до гриви, а Кельпі рвонула, наче стріла. Тернулася об стремено ельфа й увірвалася на міст. Ередін крикнув, його жеребчик став дибки, вдарився боком об алебастрову фігуру, звалив її з п’єдесталу, розбиваючи на друзки.

Цірі, хихочучи, мов примара, прогнала галопом по мосту. Не оглядаючись.

Біля струмка вона спустилася на землю й зачекала.

Він доїхав через хвилину, кроком. Усміхнутий і спокійний.

— Мої вітання, — сказав коротко, спішуючись. — Як кобилі, так й амазонці.

Хоча й була вона горда, наче пава, пирхнула досить недбало.

— Ага. Тож не станеш нас угамовувати залізом і кров’ю?

— Хіба що з дозволу, — усміхнувся він двозначно. — Існують кобилки, що люблять міцні пестощі.

— Зовсім недавно, — глянула вона на нього погордливо, — ти прирівнював мене до компосту. А зараз ми вже говоримо про пестощі?

Він підійшов до Кельпі, потер та поплескав по шиї кобили, покрутив головою, помітивши, що вона суха. Кельпі смикнула головою та протяжно заіржала. Ередін озирнувся на Цірі. «Якщо поплескає й мене, — подумала вона, — то пошкодує».

— Ходімо, будь ласка, зі мною.

Уздовж струмка, що впадав у річку, — стікав він із високого, густо порослого лісом схилу, — уверх вели сходи, виконані з порослого мохом піщаника. Сходи були старезними, потрісканими, розбитими корінням дерев. Вели зигзагом угору, інколи перетинаючи струмінь містками. Навколо був ліс, дикий, повний старезних ясенів і грабів, тисів, яворів та дубів, понизу зарослий густою ліщиною, тамариском і смородиною. Пахло полином, шавлією, кропивою, мокрим камінням, весною та пліснявою.

Цірі йшла мовчки, не поспішаючи й контролюючи дихання. Також намагалася опанувати нерви. Уявлення не мала, чого Ередін міг хотіти від неї, але передчуття були не найкращі.

Поряд із черговим каскадом, що з шумом спадав зі скельної щілини, була кам’яна тераса, а за нею, у тіні кущів дикого бузку, стояла альтанка, оповита плющем і традесканцією. Унизу було видно крони дерев, стрічку річки, дахи, перистилі й тераси Тір-на-Ліа.

Вони стояли хвилинку, роздивляючись.

— Ніхто мені не казав, — Цірі перша перервала мовчанку, — як зветься ця річка.

— Еснад.

— Зітхання? Красиво. А цей струмок?

— Туате.

— Шепіт. Теж красиво. Чому ніхто мені не сказав, що й у цьому світі живуть люди?

— Бо то неістотна інформація, і для тебе вона аж ніяк не має значення. Ходімо до альтанки.

— Навіщо?

— Ходімо.

Першим, що вона побачила після того, як зайшла, був дерев’яний лежак. Цірі відчула, як у скронях починає пульсувати. «Ну зрозуміло, — подумала вона, — це можна було передбачити. Я ж читала в храмі роман Анни Тіллер. Про старого короля, молоду королеву та жадібного до влади князя-претендента. Ередін нещадний, амбітний і рішучий. Знає, що той, хто має королеву, і є справжнім королем, справжнім володарем. Справжнім чоловіком. Хто володів королевою, той володів королівством. Тут, на цьому лежаку, почнеться державний переворот…»

Ельф усівся за мармуровим столом, указав Цірі на інший стілець. Вид із вікна, здавалося, цікавив його більше, ніж вона сама, а на лежак він не дивився зовсім.

— Ти залишишся тут