Читати книгу - "Стрілець. Темна вежа І"

розчахнув двері. На ньому була тільки білизна — тонкі шорти на приземкуватому м’язистому чоловіку з кривими ногами, з ніг до голови вкритому шрамами. Кругле черевце видавалося вперед, але хлопець на власному досвіді переконався, що там, усередині, пружинна сталь. Єдине зряче око люто виблискувало з западини на побитому обличчі. Голомозий череп увесь був у вм’ятинах.

Хлопець по-військовому віддав честь.

— Ти більше не вчитимеш мене, прислужнику. Сьогодні я буду твоїм учителем.

— Рано ти, шмаркачу, — недбало кинув Корт, але він теж говорив Високою Мовою. — По-моєму, мінімум на два роки рано. Я спитаю тільки про одне. Ти відступишся?

У відповідь на це хлопчик тільки посміхався: жахливо, болісно. Для Корта, що бачив такі усмішки на залитих кров’ю полях війни, війни за честь і безчестя, цього було досить. Мабуть, іншої відповіді він не потребував.

— Погано, — відсутнім тоном сказав учитель. — Ти подавав великі надії… був найкращим учнем за останні два десятки років. Шкода буде бачити, як ти зламаєшся і покотишся темною стежкою, не розбираючи дороги. Але світ зрушив з місця. Погані часи настали.

Хлопчик досі мовчав (і, мабуть, якби Корт запитав, не зміг би чітко пояснити, чому він так чинить), але вперше за весь той час усмішка, що вселяла страх, трохи пом’якшилася.

— І все ж є право спадкоємця, — сказав Корт, — хай там які заколоти й чаклунство чиняться на заході. Я твій прислужник, хлопче, і зараз усім серцем підкоряюся твоєму наказові, навіть якщо він буде останнім.

І Корт — той Корт, що лупцював його, товк до крові, осипав прокльонами, насміхався і називав сифілісною болячкою, — опустився перед ним на коліно і схилив голову.

Хлопчик зачудовано торкнувся шорсткої зраненої шкіри на потилиці вчителя.

— Встань, прислужнику. В ім’я любові.

Корт повільно підвівся, і за незворушною маскою його спотвореного обличчя промайнув біль.

— Це даремна трата. Відступися, дурне хлопчисько. Я порушу свою клятву. Відступися і почекай ще.

Хлопчик промовчав.

— Гаразд. Якщо ти так хочеш, то най буде так. — Кортів тон став сухим і діловитим. — Даю тобі одну годину. Зброя на твій розсуд.

— Ти битимешся своєю палицею?

— Як завжди.

— Скільки палиць уже відібрали у тебе, Корте? — З таким самим успіхом можна було б запитати про те, скільки хлопців із тих, що ступили на квадратне подвір’я позаду Великої Зали, вийшли звідти стрільцями.

— Сьогодні в мене ніхто не відбере палиці, — повільно протягнув Корт. — І мені справді шкода. Шанс тільки один, хлопче. А покара за надмірне завзяття така сама, як і за непридатність до бою. Отже, чекати ти не можеш?

Хлопчик згадав Мартена, що нависав над ним. Його бридку усмішку. І звук ляпаса за зачиненими дверима.

— Ні.

— Що ж, добре. Яку зброю ти обираєш?

Роланд мовчав.

Корт осміхнувся, показавши нерівні зуби.

— Починаєш як мудрий. За годину. Ти розумієш, що, скоріше за все, більше ніколи не побачиш батька, матір і своїх побратимів по ка?

— Я знаю, що таке вигнання, — тихо мовив Роланд.

— А тепер іди, і подумай. Згадай обличчя свого батька. Якщо це тобі допоможе.

Хлопчик пішов не озираючись.

VI

У льосі комори стояла оманлива прохолода, було вогко, пахло павутиною та мокрою землею. Запорошені промені сонця просвічували крізь вузенькі вікна, проте спеки тут не відчувалося. У цьому місці хлопчик тримав сокола, і схоже було на те, що птахові тут зручно.

Пора Давидового полювання в небі минула. Його пір’я втратило той блиск, яким вирізнялося ще три роки тому, але погляд лишався таким самим пронизливим і нерухомим, як завжди. Кажуть, що людина не може товаришувати з соколом, якщо тільки вона сама наполовину не сокіл — самотній і тимчасовий мешканець, що не має ні друзів, ні навіть потреби в них. Сокіл не платить любов’ю за любов і моральністю за мораль.

Давид постарів. Та Роланд і сам щиро сподівався, що досі лишається молодим.

— Хей, — тихо сказав він і простягнув руку до жердинки, на якій сидів прив’язаний Давид.

Сокіл ступив на руку хлопця й нерухомо застиг, тепер уже без ковпака. Іншою рукою Роланд сягнув у кишеню і видобув звідти шматочок в’яленого м’яса. Сокіл миттю вихопив його з пальців, і м’ясо зникло у клюві.

Дуже обережно хлопчик почав гладити Давида. Угледівши це, Корт не повірив би власним очам. Але так само Корт не вірив і в те, що час хлопця настав.

— Я думаю, що сьогодні ти помреш, — сказав він птахові, не перестаючи гладити його пір’я. — Тебе принесуть у жертву так само, як і тих маленьких пташок, на яких ми тебе тренували. Пам’ятаєш? Ні? Не важливо. Від сьогодні я сам сокіл, і щороку цього дня я стрілятиму в небо на згадку про тебе.

Байдужий до життя й смерті, Давид тихо стояв у нього на руці, незмигно втупившись у простір.

— Ти старий, — задумливо сказав Роланд. — І, мабуть, зовсім мені не друг. Не так давно, усього рік тому, ти б з радістю виклював мені очі замість того шматочка м’яса, правда ж? Ото була б забава для Корта. Він би сміявся. Але якщо ми підберемося досить близько… досить близько до цього сторожкого вояки… якщо він навіть не запідозрить… що саме ти обереш, Давиде? Старість чи дружбу?

Давид не відповів.

Хлопець надів на нього ковпак і знайшов пута на кінці Давидового повідка. Разом вони вийшли з комори.

VII

Двір позаду Великої Зали насправді був зовсім не подвір’ям, а зеленим коридором, стіни якого утворювалися двома буйно розрослими живоплотами. З незапам’ятних часів його використовували для проведення обряду досягнення повноліття. Так було задовго до Корта і його попередника, Марка, котрий загинув від удару ножем у цьому самому місці. Багато хто з хлопців, ставши справжніми чоловіками, вийшли з коридору через його східний кінець, яким мали право заходити тільки вчителі. Східний кінець виходив на Велику Залу й вів до цивілізації та інтриг світу, в якому ніколи не згасало світло. Але значно більша їх частина, вкриті ганьбою, побиті й закривавлені, так і залишившись назавжди хлопцями, вислизали через західний кінець, яким заходили хлопці. Західний кінець коридору вів до ферм і поселенців, що жили в халупах поза фермами. Ще далі простягалися глухі ліси варварів, за ними був Ґарлен, а за Ґарленом — пустеля Мохейн. Хлопець, що виходив переможцем і ставав чоловіком, переходив із темряви й незнання до світла та відповідальності. Єдине, що залишалося переможеному, — навіки піти у вигнання. Коридор був рівним і зеленим, як ігровий майданчик, і в довжину простягався рівно на п’ятдесят ярдів. Посередині виднілася