Читати книгу - "Американські боги"

— Привіт.

— У тебе все добре? Ти хворий? Ти пив? — дзвінкий голос, судячи з усього, належав жінці або малому хлопчині.

— Зі мною все добре. Почекай, — він відчинив двері і вибрався назовні, по дорозі розминаючи кінцівки і шию. Потер долоні, щоб зігрітись, щоб кров побігла його жилами швидше.

— Ого. А ти здоровило.

— Так усі кажуть. А ти хто?

— Я Сем, — відказав голос.

— Хлопчик-Сем чи дівчинка-Сем?

— Дівчинка-Сем. Раніше я була Семмі, з «і». І я малювала усміхнене личко над «і», там, де крапка. Але потім мені це набридло, бо всі, абсолютно всі так робили, і я перестала.

— Окей, дівчинко-Сем. Іди отуди і дивися на дорогу.

— Нащо? Ти психований серійний вбивця, чи щось типу того?

— Ні. Мені треба відлити, а це зручніше робити наодинці.

— А! Оу. Точно. Добре. Жодних проблем. Я тебе так чудово розумію. Не можу пісяти навіть якщо хтось у сусідній кабінці. Важка форма синдрому сором’язливого сечового міхура.

— Будь ласка, просто відійди.

Вона відійшла за машину, а Тінь підійшов на кілька кроків ближче до поля, розстібнув ширінку і дуже довго відливав на стовпчик паркану. Потім пішов назад до машини. Останнє світло на видноколі погасло, впала темрява. Тінь спитав:

— Ти ще там?

— Ага. Слухай, сечовий міхур у тебе, певне, вмістить ціле озеро Ері. Думаю, поки ти сцяв, поставали і занепадали імперії. І я все це чула!

— Дякую. Чого тобі, власне, треба?

— Ну... Я хотіла перевірити, чи все з тобою в порядку. Ну, типу, якби ти був мертвий абощо, я викликала б копів. Але вікна запітніли, тому я вирішила, що ти, швидше за все, таки живий.

— Ти десь тут живеш?

— Ні, я їду автостопом з Медісона.

— Це не дуже безпечно.

— Я роблю це по п’ять разів на рік вже три роки, і досі жива. А ти куди прямуєш?

— Аж до Кайро.

— Дякую. А я прямую до Ель-Пасо. Побуду в тітки на свята.

— Я не довезу тебе так далеко.

— Не те Ель-Пасо, що в Техасі. Ель-Пасо в Іллінойсі. Кілька годин звідси на південь. Ти взагалі маєш уявлення, де ти?

— Не маю зеленого поняття. Десь біля П’ятдесят другого шосе?

— Наступне містечко — Перу. Не те Перу, що в Перу. Те Перу, що в Іллінойсі. Дай я тебе понюхаю. Нагнися, — Тінь нахилився, і Сем принюхалась до його обличчя. — Окей. Алкоголем не пахнеш. За кермо тобі можна. Поїхали.

— А чому ти вирішила, що я тебе підвезу?

— Бо я — дама в біді. А ти — лицар на... на чому там бувають лицарі. Точно не на таких бруднючих машинах. А ти знав, що хтось написав «помий мене» на задньому склі?

Тінь сів у машину і відчинив пасажирські дверцята. Світло, яке вмикається в машинах, коли відчинені передні двері, в його машині не працювало.

— Ні, не знав.

— Це була я, — Сем всілась на пасажирське сидіння. — Написала, поки було ще досить світла, щоб хоч щось бачити.

Тінь завів машину, ввімкнув фари і вирулив назад на дорогу.

— Ліворуч, — підказала Сем. Тінь повернув ліворуч і поїхав. Через кілька хвилин запрацював обігрівач, і машину наповнило приємне тепло.

— Ти досі нічого не сказав. Скажи щось.

— Ти людина? — запитав Тінь. — Справжнісінька, з плоті і крові, народжена від чоловіка і жінки?

— Звичайно.

— Добре. Просто перевіряю. То що ти хотіла, щоб я сказав?

— Прямо зараз не завадило б щось, щоб мене заспокоїти. В мене раптом виникло це відчуття от-срань-я-в-поганій-машині-з-прибацаним-чуваком, розумієш?

— Ага. Зі мною таке теж бувало. Що б тебе заспокоїло?

— Просто скажи мені, що ти не втік з тюрми і ти не серійний вбивця.

Він на мить задумався:

— Знаєш, я правда не такий.

— Але ти завагався, перш ніж це сказати.

— Відмотав своє. Але нікого не вбивав.

— Оу.

Вони в’їхали до маленького містечка, освітленого ліхтарями і різдвяними вогниками, і Тінь кинув погляд праворуч. У дівчини було коротке сплутане темне волосся і привабливе обличчя із трохи, як йому здалося, чоловічими рисами — ніби витесане з каменю. Вона дивилася на нього.

— За що тебе посадили?

— Сильно потовк кількох людей. Розлютився.

— Вони заслужили?

Тінь на мить задумався:

— Тоді мені так здавалося.

— Ти зробив би це ще раз?

— Нізащо. Просрав три роки життя в тюрмі.

— Гмм... А в тобі часом нема індіанської крові?

— Наскільки я знаю, нема.

— А мені здалося, ніби є.

— Вибач, що розчарував.

— Все в порядку. Ти голодний?

— Я б чогось з’їв, — кивнув Тінь.

— Тут недалеко є непогане місце. Смачно готують. І недорого.

Тінь заїхав на паркінг. Вони вибралися з машини. Він не завдав собі клопоту замкнути автівку, але сховав ключі до кишені. Вийняв кілька монет, щоб купити газету.

— Ти можеш собі дозволити вечерю? — звернувся до Сем.

— Не сумнівайся, — вона гордо задерла підборіддя. — Я можу заплатити за себе.

Тінь кивнув.

— Давай кинемо монетку. Орел — ти платиш за мене, решка — я плачу за тебе.

— Дай я спочатку подивлюся на твою монетку, — недовірливо скривилась Сем. — У мого дядька був четвертак з двома орлами.

Вона проінспектувала монетку, щоб переконатись, що та цілком звичайна. Тінь поклав монетку на великий палець орлом догори і запустив угору так, щоб здавалося, ніби вона крутиться в повітрі. Зловив її, перевернув на тильний бік лівої долоні і показав дівчині.

— Решка! — зраділа Сем. — З тебе вечеря!

— Точно. Не можна ж вічно перемагати.

Тінь замовив м’ясний рулет, Сем замовила лазанью. Тінь проглянув газету, щоб перевірити, чи є там щось нове про трупи у вантажному вагоні. Нічого такого. Єдина цікава історія була на передовиці: в містечку спостерігають рекордну кількість ворон. Місцеві фермери хочуть повивішувати мертвих ворон на видноті, щоб відлякати живих. Орнітологи попереджають, що це не спрацює, бо живі ворони просто склюють мертвих. Фермери залишаються непохитними: «Коли вони побачать трупи своїх друзів, до них дійде, що їм тут не раді», — заявив речник фермерської спільноти.

Їжа була добра, подавали її гарячущою і то в таких кількостях, що одна