Читати книгу - "Майже безпечна"

захопливе дійство було на плівці. Але було кілька проблем. Перш за все, це неймовірна погана якісь зображення. Тріція не знала напевно чому так вийшло. Втім в неї була думка, що ґребулонці відбивали трохи іншу частину спектру світових хвиль, тому там було багато ультрафіолету, який і не дав камері нормально знімати. Відеоплівка виявилася вся засніжена і з купою шуму. Може такий ефект давав варп-двигун, про якого ніхто не знав як він працює.

Отже вийшло так, що на плівці було видно групку трохи худіших, ніж зазвичай людей, які сидять і дивляться телевізор, на якому показують земні телепередачі. Ще вона направляла камеру у маленький ілюмінатор біля свого крісла і зловила прекрасні кадри трохи розмитих під час руху зірок. Вона знала, що вони справжні, але щоб зробити такі ж на комп’ютері потрібно було лише добрих три чи чотири хвилини.

Врешті-решт вона вирішила зберегти свою безцінну плівку, щоб познімати власне Руперта і, відкинувшись на кріслі, почала дивитися телевізор разом з ними. Вийшло навіть подрімати.

Мабуть, частина її нудотного відчуття йшла також від того, що маючи стільки часу у дивовижному інопланетному кораблі, вона більшість з нього проспала під звуки повторів серіалів M*A*S*H і Кеґні та Лейсі. А що ще залишалося робити? Вона зняла ще кілька фотографій, які, звісно, виявилися замиленими, коли вона забрал їх із проявки.

Інша частина її нудотного відчуття мабуть з’явилася після посадки на Руперта. Принаймні це було драматичним і хвилюючим. Корабель пролітав на темним і понурим ландшафтом. Місцевість була на стільки віддаленою від тепла і світла сонця, що скидалася на карту психологічних шрамів у мозку покинутої напризволяще дитини.

Світлові промені ковзали по замерзлій темряві і вели корабель у напрямку входу до якоїсь дивної печери, що здавалося сама себе відкрила, щоб маленький зореліт міг прослизнути всередину.

На жаль, через кут, під яким вони заходили на посадку, і глибину, на яку був вмонтований маленький ілюмінатор, вона не змогла правильно направити камеру і все пропустила. Тріція перемотала цю частину.

Камера націлилась прямо на сонце.

Зазвичай це дуже погано для відеокамери. Але коли сонце знаходиться десь за три з гаком мільярди миль, то не спричинить нічого поганого. Насправді, воно взагалі не скидається на сонце. Просто маленька крапка посеред кадру, якою може бути будь-що. Так виглядали ще сила-силенна зірок.

Тріція перемотала трохи вперед.

Ааа. От ця частина видається багатообіцяючою. Вони виходять із корабля у величезну, сіру, схожу на ангар будівлю. Це безсумнівно виглядало як інопланетні технології великого масштабу. Величезні сірі будівлі під чорним навісом захисної бульки з оргскла. Це були ті самі будівлі, які вона бачила на кінці плівки. Вона познімала їх трохи ще, перед тим, як мала через кілка годин летіти з Руперта додому на тому ж кораблі. Що ж вони їй нагадували?

Ну, сказати по правді, найбільше вони нагадували їй декорації для будь-якого низько бюджетного науково-фантастичного фільму, знятого за останні двадцять років. Насправді вони набагато більші звісно, але на екрані виглядають такими ж дешевими і непереконливими. Окрім жахливої якості зображення, їй також доводилося боротися із неочікуваними ефектами гравітації, яка була помітно нижчою, ніж на Землі, а тому їй було дуже важко втримати камеру, яка постійно стрибала в руках. Дуже непрофесійно, дуже. Таким чином було неможливо щось детально розгледіти.

А ось і Лідер виходить вперед, щоб привітати її, посміхається і протягує руку.

Всі його так і звали — Лідер.

Ніхто з ґребулонців не знав своїх імен, тому що ніхто не міг навіть уявити якими вони мають бути. Проте Тріція з’ясувала, що дехто з них вибрав собі імена героїв земних телепрограм, але як вони не старалися називати одне одного Вейні, Боббі чи Чак, все одно якісь залишки глибокої і підсвідомої культури, які вони принесли із собою від далеких зірок, де був їхній дім, шептали їм, що це неправильно і краще так не робити.

Лідер виглядав точно так само як інші. Хіба трохи менш тонкий. Він розповів про те як полюбляв дивитися її телешоу, що він її найбільший фан і дуже радий, що вона змогла прилетіти на Руперта, і всі з нетерпінням чекали її прибуття, а ще він дуже сподівається, що їй було комфортно і політ пройшов успішно. Так, він був трохи схожим на посланця з далеких зірок.

Звісно, переглядаючи плівку тепер, він виглядав як звичайний чоловік у костюмі з гримом, який стоїть перед декораціями, які дуже легко розваляться, якщо на них обпертися.

Тріція сиділа перед екраном. Вона закрила лице руками і повільно хитала головою.

Це було жахливо.

Не тільки цей відрізок відео був жахливим, а й те, що буде далі. В цій частині Лідер запитав чи вона не зголодніла після польоту, і чи можливо вона не проти піти і щось перекусити? Якраз всі справи вони обговорять за обідом.

Вона згадала, що думала в той момент.

Інопланетна їжа.

Як вона справиться з нею?

Невже їй справді доведеться її їсти? Чи буде в неї під рукою щось типу паперової хустинки, щоб сплюнути якусь гидоту? Чи не виникнуть в неї якісь проблеми з імунітетом?

Виявилось, що на обід гамбургери.

Виявилось, що це не лише просто гамбургери, а гамбургери з МакДональдсу, які підігріли у мікрохвильовці. Вони не лише виглядали так. Вони і пахли так. Вони навіть лежали у пластикових упаковках з написом «МакДональдс» на них.

— Їжте! Насолоджуйтесь! — припрошував Лідер. — Нам нічого не шкода для нашої вельмишановної гості!

Все це відбувалося у його особистому помешканні. Тріція оглянула все навколо зі здивуванням, яке межувало зі страхом, але тим не менше записала все на плівку.

У помешканні стояло водяне ліжко. І хай-фай апаратура. І ще одна із тих електричних штук, які часто можна зустріти на столиках біля ліжка, вони світяться, а всередині в них плавають великі кульки зі сперми. Стіни були вкриті вельветом.

Лідер впав на велике крісло-мішок із коричневого корду і побризкав освіжувачем подиху в рот.

Раптом, Тріція відчула невимовний страх. Вона була на більшій відстані від Землі, ніж будь-яка людина, на скільки вона знала, коли-небудь була, а перед нею була іншопланетна істота, яка лежала на кріслі-мішку із коричневого корду і бризкала освіжувач подиху собі в рот.

Їй зовсім не хотілося робити якісь неправильні рухи. Їй зовсім не хотілося його сполохати. Були речі, які вона має довідатися хай там що.

— Як ви... де ви дістали... це? — нервово запитала вона,