Читати книгу - "Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей"

Щойно Альберт встиг пройти крізь прогалину в лавровій огорожі, як Майк вийшов із будинку — хвилина в хвилину вчасно, мов швейцарський годинник. Ірма ж підійшла до дверей сараю для човнів і споглядала, як він поспішає до неї по рябій траві, трохи накульгуючи.

— Я нарешті познайомилась із вашим Альбертом.

Щире обличчя Майка відразу ж просвітліло, як завжди, коли хтось згадував Альберта.

— То як? Правда ж, він чудовий? — Який Майкл милий! Дивуючись, за що можна обожнювати такого неоковирного червонопикого хлопця, Ірма ступила в човник, що вже на неї чекав.

Погода й далі стояла тепла та сонячна, тож по спокійному озеру щодня хтось плавав під мелодійний плюскіт гірського струмка. Фітцг’юберти лежали в розкішному зеленому затінку на шезлонгах із лози й споглядали, як літо поступається місцем осені. Повітря в саду Лейк-В’ю в цю пору було навдивовижу нерухоме. Вони чули, як у клумбі жовтофіолей під вікном вітальні гудуть бджоли, а з озера коли-не-коли долинає дзвінкий сміх Ірми. За дубами й каштанами по шоколадно-коричневій дорозі скрипів один із фургонів Гассі, розлякуючи голубів, що повсідалися на траві. Білий павич спав, а два спанієлі цілий день дрімали в затінку.

Ірма з Майклом разом дослідили кожен сантиметр трояндового саду полковника, город, заглиблений газон для крокету, алеї, обрамлені кущами, що закінчувалися вишуканими маленькими альтанками з садовими стільцями, зробленими з чавунного листя папороті. Ці альтанки якнайкраще підходили для дитячих забав, наприклад галми34 чи ігор із фішками й кубиком. Розмовляти необов’язково, що Майка цілком влаштовує. Коли місіс Фітцг’юберт бачить, як вони тримаються за руки на старенькому мості, вона радісно зітхає.

— Які ж вони щасливі! Які молоді! — і питає чоловіка: — Про що ж вони говорять увесь день?

Часом Ірма помічає, що теревенить, як колись у Коледжі, просто тому, що так приємно часом відпустити слова від себе, як діти відпускають повітряних зміїв. Майк не мусить відповідати чи навіть слухати — достатньо того, що він поруч, перехиляється через поруччя, а з кожним порухом голови йому на око спадає пасмо волосся, поки він намагається вкинути камінець за камінцем до роззявленого рота кам’яної жаби у ставку.

Вже вечоріло, і на озерці, тепер схованому серед тіней, ставало холодно. Серед очерету плавало кілька пожовклих листочків.

— Любий Майку, не можу змиритися з думкою, що літо майже скінчилося, і більше не вдасться поплавати на озері.

— Що поробиш, — сказав Майк, вправно ведучи човен через латаття. Він усміхнувся. — Насправді цей човник старий, на ньому небезпечно буде плавати надалі.

— О, Майку!.. То це справді кінець.

— Але ми встигли гарно провести час.

— Міранда колись казала, що все починається і закінчується саме тоді, коли мусить…

Мабуть, Майк занадто сильно вперся у весло. Ірма почула, як під підгнилими дошками днища сплеснула вода, а човен незграбно нахилився вперед.

— Вибачте… Я вас не обляпав? Те кляте коріння лілій…

Лілії біля пристані вже згорнулися та сховалися у тьмяному світлі. З очерету перед ними граційно підіймався білий лебідь. Вони якусь мить стояли й дивились, як він махає крилами, пливучи по воді, аж поки не сховався серед верб на іншому березі. Саме ця мить стане найвиразнішим спогадом Ірми про Майкла Фітцг’юберта. Він несподівано згадається їй у Булон­ському лісі35 чи під деревами в Гайд-парку: пасмо світлого волос­ся, що закрило око, і обличчя, що стежить за кожним порухом лебедя.

Тієї ночі з соснового лісу спустився гірський туман і стояв увесь ранок. З вікна Ірми в будинку садівника нічого не було видно, і містер Катлер пішов подивитись, як там теплиця, передбачаючи ранню зиму. У магазині Манасси, коли відвідувачі купували ранкову газету, вони часом питали з дедалі меншим інтересом: «А є щось нове про Загадку Коледжу?». Ні, не було — принаймні нічого такого, що в магазині могли видати за хоч якісь новини. Місцеві загалом погодилися, що найкраще буде забути про те, що було на Скелі, і більше не згадувати.

Останній заплив на озері. Останній легкий потиск руки. Візерунок пікніка — небачений і невидимий — продовжував наростати й ширитись.

Оце так!

Джошуа Рейнольдс — англійський художник-портретист.

Мюзикл Пола Ланніна і Вінсента Юманса та однойменна пісня з нього.

У сучасній Австралії пори року рахують аналогічно до України, з 1 числа відповідного місяця. Імовірно, авторка пише про астрономічне літо, яке в Австралії триває до 21 березня.