Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"

Решта… як завжди: радощів та скорботи приблизно навпіл. А ви, напевне, чекали неодмінно якихось пригод, битв та інтриг? — оповідач усміхнувся. — По суті, так було. Тим, хто залишився при дворі, вистачило й інтриг, і битв, а, наприклад, на долю Вільних Клинків випало достатньо того, що ви б назвали пригодами. Але про це я не розповідатиму. По-перше, бо це не стосується Кріни, а по-друге, тому що у кожної історії має бути кінець. Знаєте, тут ситуація схожа на споживання їжі: треба з’їсти стільки, скільки вимагає організм. Звичайно, якщо страва смачна, хочеться поїсти ще. Але тоді замість задоволення від їжі приходить перенасичення. Так і з оповіддю — головне вчасно зупинитись.

— Отже, панове, — закінчив він, підводячись, — дякую за увагу. Запрошую всіх за годину до Великої зали — дирекція готелю «Остання вежа» влаштовує прощальну вечерю. А завтра вранці приїде автобус.

Пани сприймачі залишали кімнатку. Я навмисне затримався. Пан Мугід обіцяв мені розмову.

— Сподіваюся, молодий чоловіче, ви надасте мені, так би мовити, право бути першим, — пожартував пан Чраген.

Я знизав плечима:

— Як вам завгодно.

— Ми поговоримо після вечері, — пообіцяв мені Мугід.

Я кивнув і залишив їх.

…Якось сама по собі втихомирилася та напружена атмосфера, що панувала у готелі майже із самого початку оповідей. Чи на нас подіяло те, що вхід тепер вільний, чи завершення сеансів, — але за вечерею ми жваво та привітно розмовляли, ділились враженнями. Незворушний зазвичай пан Мугід кілька разів усміхнувся і намагався жартувати — і йому вдавалося.

Після вечері довго не хотіли розходитися, але зрештою навіть Данкен визнав, що, мабуть, досить пізно. Разом із паном Шальганом вони пішли, голосно обговорюючи роль, котру зіграла в історії Ашедгуну захоплена в Кріні катапульта.

Нарешті я залишився сам. Замислено розглядаючи танок вогняних відблисків на якомусь гобелені, чекав.

Пан Мугід зайшов нечутно. Він перетнув залу і сів навпроти.

— Що ж, розпочнемо?

Я кивнув.

— Над чим ви розмірковуєте, пане Нулкере?

— Намагаюся підшукати першу фразу для нашої розмови, але всі видаються надто банальними. Похвалити вас за майстерне володіння метальними ножами? Запитати, чому не продовжили тих нотаток? Чи — чому дозволили дізнатися про те, про що я дізнався?

— На це якраз ви мали право, — зауважив він. — Оскільки я майже з самого початку вирішив використовувати — і використовував вас — у власних інтересах.

— От, зрозумів! — недоладно виголосив я. — От що не дає мені спокою. Як вам вдалося змінити обличчя? У оповідях ви — безволосий, а зараз…

Ув-Дайгрейс усміхнувся:

— Це не велика дивина. На таке нині здатен кожен, хто має трохи грошенят. Парик, пластичні операції тощо. Хоча я користувався іншими засобами.

— А що Чраген, він також здогадався?

— Уявіть, так. І пообіцяв від імені всіх суурів не чіпати оповідачів.

Я хмикнув:

— Цікаво, як він це собі уявляє?

— Повірте, є різні шляхи, — вимовив Бог Війни. — Зрештою, зараз ми не такі вже й могутні, якими були колись.

— Але ж можете оповідати.

— Можемо. Навіть іноді — як у вашому випадку — неочікувано пробуджуємо у сприймачів те, чого вже давно позбавлені всі люди.

— Робите нас на добу феноменоносіями.

— Звучить не зовсім правильно. Це ви стаєте, а не ми робимо. Оскільки, повторюю, це відбувається нецілеспрямовано, спонтанно, хоча ми і є причиною таких проявів. Усе залежить від особистої схильності людини і стану оповідача.

— Тобто Бога.

— Тобто одного із Других.

— А я, виходить, виявився найпіддатливішим для вашого впливу?

— Швидше, самим підходящим. Тут мене й охопила спокуса. Я бачив, що є мала, крихітна можливість змінити минуле. Якась частина мене противилася цьому, але принада виявилася занадто сильною. Я відмінив виклик рятівників і почав чекати.

— І змусили мене втекти, — підсумував я.

— Ні, на цей крок ви пішли самостійно. Одначе я вирішив, що ви самі допомагаєте мені цим. Між нами вже існував певний тонкий невидимий зв’язок, тому я знав, де ви знаходитеся. І мені вдалося оповідати просто туди, у тунель.

— А потім?

— А потім ви помінялися з Пресвітлим Талігхілом тілами. Такого я, зізнатися, не очікував. Але це зробило завдання простішим. Пресвітлий повернув ваше тіло у вежу, а я поміняв ваші свідомості місцями. І в цей час зробив спробу переконати його… ну, ви чули.

— Так, але як вам вдалося протистояти самому собі? І забути потім?..

Ув-Дайгрейс похитав головою:

— Повірте, це було нелегко. Але якби ми, Другі, не мали можливості свідомо викидати з пам’яті дещо з подій, котрі відбулися з нами, ми б, напевне, збожеволіли, — даруйте за каламбур. Отже, я просто наказав собі забути про цей епізод. Знав, що так треба. Інакше протиріччя просто розірвали б цю реальність.

До речі, про реальність. Ви не перший — та вам це, мабуть, відомо — хто намагається через оповіді роздобути правила та суть махтасу. Ця фірма з виробництва іграшок… — він похитав головою. — Я заважав засланим нею людям різними засобами. Повірте, хоч я й значно слабший, ніж був колись, мені вистачає сил на подібні дрібниці. Але вам, Нулкере, я скажу правду. Зрештою, ви знаєте досить багато, аби приховувати від вас такі незначні подробиці, — він посміхнувся. — Махтас — не просто гра, в котру слід грати Богам і не слід — людям. Коли в махтас грають такі могутні створіння, як Другі, вони несвідомо (чи свідомо) впливають на реальність. Чи — створюють нову, ігрову. Це дуже небезпечно. І скажу вам, приблизно ті самі результати можна отримати, якщо залучити до гри велику кількість людей. Ви ж пам’ятаєте мої нотатки? Люди також здатні змінювати реальність, тільки для цього їм необхідні спільні зусилля. Тепер зрозуміло, чому я кожен раз ставав не заваді вашим колегам?

Я скривився:

— Зрозуміло.

— Ходімо, — Ув-Дайгрейс підвівся, я теж, ще не знаючи, куди він збирається мене вести.

Ми залишили Велику залу і спустилися на перший поверх, де Бог Війни відкинув знайомий гобелен та відчинив двері:

— Заходьте.

Всередині, певна річ, було темно, тому я завмер на порозі:

— Уб’єте мене і залишите тут тіло?

Мабуть, у моєму голосі прозвучала не лише іронія, та Ув-Дайгрейс зробив вигляд, наче не помітив цього.

— Ідея, загалом, непогана. Шкода, що ви раніше мені не підказали. Тепер у мене дещо інші плани.

Він залишив двері відчиненими, аби світло електричних смолоскипів проникало до зали, де ми перебували. Тепер Бог Війни прямував до дверей із перехрещеними мечем та блискавицею.

— Сміливіше, — підбадьорив він мене. — Чи хочете змусити старого тягти ваше мертве тіло аж у самісінький коридор?

Я вклонився з усією можливою галантністю: