Читати книгу - "Королівський убивця"

— Гаразд, а тепер я гляну на твій сувій, — наказав він, а я здивовано вручив його. Він ще раз ретельно оглянув, потому знову скрутив. Віддаючи мені сувій, сказав:

— У тебе гарний почерк, хлопче. Добре написано й добре зроблено. Занеси це в кімнату карт Веріті й упевнися, що він про них знає.

— Звичайно, мій королю, — розгубився я. Я не розумів, чого він повторюється, і не був певний, чи він не чекає від мене якоїсь іншої відповіді. Але блазень підвівся, а я піймав від нього щось менше, ніж погляд; не зовсім рух брови, не зовсім здригання губ, але цього було достатньо, щоб наказати мені мовчати. Блазень зібрав посуд, весь час весело розмовляючи з королем, а потім нас обох відпустили. Коли ми виходили, король дивився в полум’я.

У коридорі ми обмінялися відвертішими поглядами. Я почав говорити, але блазень у відповідь свиснув і свистів, не замовкаючи, аж доки ми не дісталися середини сходів. Тут він став, піймав мене за рукав, і ми зупинилися на сходах, між поверхами. Я відчув, що він обдумано вибрав це місце. Ніхто не міг ні бачити нас, ні чути нашої розмови так, щоб ми цього не зауважили. Попри це, заговорив зі мною не блазень, а щур на вершечку його посоха. Блазень підняв його мені перед носом і запищав щурячим голосом:

— Ах, ми обоє, ти і я, мусимо пам’ятати все, про що він забуває, Фітце, і зберігати це для нього. Йому багато коштує мати вигляд сильного, як-от цього вечора. Не дай себе ошукати. Те, що він сказав тобі двічі, ти мусиш шанувати й виконувати, бо це означає, що він двічі вкарбував цю річ собі в пам’ять, аби бути певним, що скаже її тобі.

Я кивнув головою і вирішив ще цього вечора занести сувій Веріті.

— Я більше не дбаю про Воллеса, — зауважив я блазневі.

— Не Воликом Ласом ти маєш перейматися, а його вухами. А радше вухами у стіні, — поважно відповів він. Раптом блазень закрутив тацею, що балансувала на кінчиках його довгих пальців, високо її підняв, а тоді пострибав сходами переді мною, давши мені змогу подумати наодинці.

Я того ж вечора віддав сувій, а наступними днями зайнявся справами, які Веріті доручив мені раніше. Я роздобув жирну ковбасу та копчену рибу й нафарширував їх своїми отрутами, які тримав у маленьких пакетиках. Отруєну їжу я легко міг розкидати, тікаючи, і сподіватися, що цього буде достатньо для всіх, хто мене переслідуватиме. Щоранку я вивчав карту в кімнаті Веріті, а тоді сідлав Сажку й рушав зі своїми отрутами туди, де, як мені здавалося, найлегше було наткнутися на перекованих. Пам’ятаючи про свій попередній досвід, я брав на ці кінні експедиції короткого меча, що спершу трохи розважало Гендза й Барріча. Я запевняв їх, що шукаю дичину на випадок, коли б Веріті запланував зимове полювання. Гендз легко повірив. Барріч натомість затиснув губи. Це означало, що він знає про мою брехню, і знає також, що я не можу сказати йому правди. Він не втручався, але йому це не подобалося.

За десять днів я двічі стикнувся з перекованими і двічі легко втік, дозволивши моїм отруєним припасам випасти з моїх сідельних сумок. Перековані жадібно накидалися на здобич і запихалися нею, майже не розпаковуючи. Наступного дня я повертався на це місце, щоб задокументувати для Веріті, скількох я прикінчив, а також подробиці їхнього вигляду. Друга група не пасувала до жодного з описів, який ми отримали. Ми обидва підозрювали, що це означає: перекованих більше, ніж ми чули.

Я виконував своє завдання, але не пишався ним. Мертвими вони були ще жалюгіднішими, аніж живими. Обідрані, вихудлі істоти, обморожені та вкриті синцями в результаті численних бійок між собою. Через швидкі отрути, які я використовував, вони вмирали в судомах, їхні покорчені тіла були радше карикатурою на людей. На їхніх бородах і бровах виблискував іній, а кров із ротів замерзала червоними грудками, наче рубіни на снігу. Я вбив так сімох перекованих, а тоді накрив їхні замерзлі тіла сосновими гілками, вилив олії та підпалив. Не можу навіть сказати, що мені було огиднішим — труїти їх чи отак приховувати свій вчинок. Вовчук здогадався, що я, погодувавши його, щодня кудись від’їжджаю, і благав узяти його з собою. Але в певний момент, стоячи над замерзлим тілом убитого мною перекованого, я почув: «Це не полювання. Це не робота зграї. Це людська робота». Він зник, перш ніж я встиг вилаяти його за вторгнення у мою свідомість.

Увечері я повертався до Твердині, до гарячої свіжої страви й теплого вогню, сухого вбрання та м’якого ліжка, але привиди вбитих перекованих стояли між мною і домашніми вигодами. Я почувався безсердечною бестією, що насолоджується цим усім, а тим часом день за днем ширить смерть. Єдиною моєю радістю було те, що вночі, уві сні, я бачив Моллі, гуляв та розмовляв з нею, і не переслідували мене ні перековані, ні їхні вкриті памороззю тіла.

Одного дня я виїхав пізніше, ніж збирався, бо в кімнаті карт був Веріті і наша з ним розмова затяглася. Наближалася хурделиця, але на вигляд не надто серйозна. Я не планував заходити далеко. Однак замість своєї жертви я знайшов свіжий слід, слід групи більшої, ніж я розраховував. Громади хмар вкрали з неба світло швидше, ніж я сподівався, а слід вів мене вниз звіриними стежками, де ми із Сажкою могли рухатися тільки повільно. Коли я врешті відірвався від сліду, глянувши вгору і зрозумівши, що сьогодні мені їх не знайти, то виявив, що опинився значно далі від Оленячого замку, ніж збирався, і далеко від добре протоптаної дороги.

Подув недобрий холодний вітер, що віщувало сніг. Я щільно закутався в плащ і повернув Сажку в бік дому, поклавшись на неї у виборі шляху й темпу їзди. Не встигли ми далеко від’їхати, як опустилася темрява, а разом з нею — сніг. Коли б я так часто не перемірював цю місцевість, то, напевне, заблукав би. Але ми вперто їхали далі, здавалося, просто вітрові в зуби. Холод пронизував мене, і я почав тремтіти. Я боявся, що це може бути початком нападу дрощів, яких уже давно в мене не було.

Я був вдячний вітрам, коли вони нарешті роздерли на шмаття хмарну завісу.