Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Своє політичне «вірую» УНП висловила в 10-ох заповідях для українця:
1. Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна — Республіка робочих людей.
2. Усі люди — твої брати, але москалі, ляхи й мадяри — це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас.
3. Україна для українців.
4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.
5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народові і тобі.
6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.
7. Не зробися ренеґатом-відступником.
8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.
9. Допомагай своєму землякові поперед усіх. Держись купи.
10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти даєш їм силу і відвагу; не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш[225].
Цей декалог мав великий вплив на наше суспільство, особливо ж на молодь.
В 1918 р. видавництво «Вернигора» випустило його накладом десять тисяч примірників, які розкуплено за кілька днів. В 1936-1937 рр. цей декалог ходив серед шкільної молоді в підсовєтській Україні у відписах[226].
Восени 1905 р. УНП розпочала була видавати часопис «Самостійна Україна» у Львові, якого вийшло тільки одне число (за вересень). Тут же було надруковано проект Української Конституції, опрацьований М. Міхновським. Цей проект проф. С. Дністрянський (у своїй праці «Загальна наука права») називає «основним законом Самостійної України».
В згаданім «основнім законі» говориться про єдність народу українського, в якій вся етнографічна територія України має злучитися в загальну спілку, що її автор проекту уявляє собі як «спілку вільних самоуправних земель», обмежену виразно українською етнографічною територією, де «вся влада належить народові українському».
Цікавий також соціально-економічний бік проекту цієї конституції. Вся земля має бути націоналізована; тільки земля — не торгівля, не промислові підприємства. Націоналізація землі мала б бути проведена на підставі правила: «від власників-українців земля викупляється, від чужинців — відбирається без відшкодувань...»
Ціла програма Української народної партії була надрукована в 1906 р. з популярним викладом ідеології партії.
В 1905 р. УНП подала організований протест графові Вітте, тодішньому голові Ради царських міністрів, з великою кількістю підписів українців різних установ Харкова, інтелігенції та робітників проти закону 1876 р[227]. Граф Вітте телеграфічно відповів робітникові Біланкові, який був підписаний на протесті першим, що «закон 1876 року буде анульований»[228].
З головних постанов з’їздів Української народної партії цікаві постанови з’їзду в 1907 р., за часів реакції, що прийшла в Росії по революції 1905 р. Ось перший і четвертий пункти тих постанов, що показують ставлення партії, а це означає і самого М. Міхновського в першу чергу, до робітничого питання:
І. Український пролетаріат по містах має два завдання:
1) Організовано боротися проти капіталу.
2) Забезпечити себе від конкуренції зайд, головним чином росіян, які, гнані стихійною силою шукання ліпшого життя, потоками линуть на українські міста і — завдяки культурному гнобленню української нації, державній опінії російської державної народності й підмозі капіталістів, що самі складаються переважно з москалів (Лівобережна Україна) й тому охоче беруть до себе на роботу своїх земляків, — відбирають в українського робітника працю, випихаючи його з усіх професій, з фабрик, заводів і робітень у ряди безробітного пролетаріату, в пащу моральної, а потім і голодової смерті.
Поміщики, промисловці (Правобережна Україна) надто щиро беруться до колонізації.
IV .. .Пролетаріат нації пануючої і зневоленої — це дві класи з неподібними інтересами...[229]
Зрозуміло, що такі твердження, хоч які радикальні з боку соціально-політичного, були страшною герезією для ортодоксальних оборонців «інтернаціонального пролетаріату», який, згідно з наукою Маркса-Енґельса — «не має батьківщини» або, ліпше сказати, «має право на кожну чужу батьківщину». Звідси й ненависть до М. Міхновського ортодоксальних ісповідників марксо-вого катехізму, що триває від того часу аж до наших днів.
Але характеристична й друга риса М. Міхновського: він не гребує жодними способами політичної боротьби, а в тому й легальними: пише скарги до сенату й телеграми до міністрів — другий не менш тяжкий його «гріх», на думку соціалістів і революціонерів російського ґатунку, що, вирісши в потаємних гуртках, виховані на гуртківській конспірації і партійній догматиці, не могли допустити й думки про якісь легальні засоби політичної боротьби...
«ХЛІБОРОБ», «СЛОБОЖАНЩИНА», «ЗАПОРОЖЕЦЬ», «СНІП»
Після маніфесту 17 жовтня 1905 р., в Лубнях, заходами братів Шеметів та М. Міхновського, починає виходити з 12.x! 1905 р. «явочним порядком»[230]тижневик «Хлібороб». Його випущено тільки шість чисел (шосте вже сконфіскувала російська адміністрація, а потім його видавання заборонив царський уряд). Цікаво, що в Петербурзі й Москві російські соціалісти — с-д і с-р — друкували тоді, що хотіли. У своїх виданнях вони прямо лаяли не тільки міністрів, а й з самого царя глузували, як ось, напр., у брошурах «Коньок-Горбунок» або «Полное собрание речей (промов) Императора Николая ІІ». I ті видання, періодичні й неперіодичні, мільйонами розходилися по цілій імперії й одверто продавались по книгарнях. Але скромний український листок на чотирьох сторінках, що виходив у глухій провінції, російська адміністрація вважала для себе за більш небезпечний. Чому? Бо в тому листку українських селян навчалося, що вони не є «русские», а українці. Пригадувалося їм їх минувшину і навчалося любити Україну, а не російську державу.
Ранньою весною 1906 р. в російській імперії відбувалися вибори до першого всеросійського парламенту — Державної думи. В той час М. Міхнов-ський випустив одноднівку «Слобожанщина», яка поширювалася серед виборців по українських містах. У Полтаві її поширював автор цих рядків. «Слобожанщина» змістом була ще радикальніша від «Хлібороба». Досить того, що на видному місці в ній красувалися портрети Ґонти й Залізняка, пояснювалося їхню історичну ролю й заслуги та запрошувалося виборців давати голоси за українських кандидатів. Вибори були двоступневі, себто народ вибирав насамперед виборщиків, які вже на своїх зібраннях по більших центрах вибирали самих послів. У Полтаві селянських виборщиків адміністрація старанно ізолювала від сторонніх впливів. Але М. Міхновський спеціально прибув із Харкова до Полтави, потаємно пробрався на одні із зборів виборців-селян і сказав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Суспільно-політичні твори», після закриття браузера.
