Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

— Озон? Так, він має різкий запах, але здебільшого людям, як і мені, подобається.

— Знаєте, як він утворюється?

— Зараз згадаю, якщо не підведе пам’ять, — замислилася жінка, наморщивши лоба. — Під час грози блискавка розщеплює молекули водню й азоту в атмосфері, і вони, відповідно, трансформуються в оксид азоту. Ця речовина взаємодіє з іншими хімічними речовинами й утворює озон. Коли хтось стверджує, що чує запах дощу, то це означає, що вітер приніс із собою запах озону. Чи не так?

— Так! Ви були гарною студенткою?

— Та ніби.

— Тоді скажіть мені назву запаху землі після дощу?

Тамара поглянула на чоловіка. Той хитро примружив очі й чекав на відповідь, якої Тамара не знала.

— Здається, я була не такою вже старанною студенткою, — усміхнулася вона. — Просвітіть мене, Славо.

— Петрикор, — промовив він.

— Петрикор — це запах землі після дощу?

— Саме так! Слово походить від грецького petra, що означає «камінь», плюс ichor — «рідина», яка текла в жилах богів-представників грецькій міфології. — А загалом цей термін увели 1964 року двоє дослідників, Ізабель Джой Беар з Австралії і Родерік Томас з Великої Британії. На думку вчених, окремі рослини в посушливі періоди виділяють олію, що її поглинають глиняні ґрунти та гірські породи. Під час дощу олія вивільняється в повітря разом з іншим з’єднаннями, геосміном, метаболічним побічним продуктом певної актинобактерії, який випромінює вологий ґрунт, що й утворює особливий аромат.

— Дуже цікаво! Ще щось знаєте про петрикор?

— Трохи є, — відповів чоловік і продовжив розповідь: — Пізніше, 2015 року, дослідники із Массачусетського технологічного інституту скористалися високошвидкісними камерами для запису аромату, який вивільняє земля у повітря. Вони провели приблизно 600 експериментів на 28 різних поверхнях, зокрема на інженерних матеріалах і зразках ґрунту. Науковці з’ясували, що крапля, потрапляючи на пористу поверхню, формує дрібні бульбашки, що спливають на поверхню та випускають аерозолі. Такі аерозолі приносять аромат, а також бактерії та віруси з ґрунту. Краплі дощу, які рухаються з меншою швидкістю, зазвичай, виробляють більше аерозолів — це слугує поясненням, чому петрикор поширеніший після легких дощів. Ба більше, дехто з учених вважає, що людина успадкувала свою любов до запаху дощу від предків, які прирівнювали дощову погоду до виживання.

Тамара щиро подякувала Славі за, як вона висловилася, «цікаву та ґрунтовну пізнавальну лекцію».

— Тепер буду після дощу принюхуватися: чи озон чую, чи петрикор, — сказала Тамара.

Чоловік поцікавився, як від попивається її дітям.

— Мушу вам пояснити, що мій рідний син — лише Федько, — почала вона. — Над Олежиком я оформила опікунство.

— Справді?! — Чоловік не стримав здивування.

— Молодший хлопчик — син моєї сестри Галини.

Слава хотів запитати, як так сталося, що син сестри виховується в родині Тамари, але побоявся виявити нетактовність. Тамара помовчала, а потім продовжила розповідь.

— Галя народила сина від одруженого чоловіка.

— Це її право.

— Згодна, я її підтримала тоді, — промовила Тамара. — Мені здавалося, що дитина стане сенсом її життя, що Галя тепер почуватиметься комусь потрібною, що розумітиме, як дитинча потребує її любові та піклування, але все пішло не так.

Тамара розповіла, як усе життя з чоловіком приховувала від нього те, що в їхньому роду народжуються жінки із фізичними вадами. Жінка з гіркотою згадувала, як навіть на похорон Баулі йшла нишком від чоловіка, як таїлася з тим, що має сестру.

— Коли народився Олежик, Галі треба було допомагати, — говорила Тамара. — Їй було важко однією рукою вправлятися із новонародженим, а ще прати, не спати ночами. Мені доводилося знову брехати чоловікові. Я обманювала, що йду на репетиторство, а насправді бігла до сестри. Зараз, згадуючи той час, я сама дивуюся, як у мене на все вистачало сил.

— Ви — сильна жінка, — зауважив Слава.

— Була колись. Сили в людині не безмежні, настає момент, коли треба зупинитися та перепочити, а я не мала права це робити й виснажувала себе до останку, — розповідала Тамара. — Хлопчик підріс, і Галина навчилася дбати про нього сама. Усе б нічого, якби в неї не з’явилися «добрі» друзі по чарці.

— Галя почала пиячити?!

— Саме так! І тоді проблеми з новонародженим здалися мені квіточками, бо ягідками стало те, що до Галини взялися навідуватися комісії з прав дитини. Сусіди нажалілися, що жінка залишає дитину вдома саму й та подовгу плаче, — пояснила Тамара.

— Невже Галина не усвідомлювала, що такі її дії можуть мати погані наслідки? — запитав чоловік.

— Коли була твереза, то погоджувалась зі мною в усьому, а потім знову напивалася, ставала лихою, агресивною та байдужою до власної дитини. Я й досі почуваюся винною, — зізналася Тамара.

— У чому саме?

— Якби я вчасно відкрилася Маркові, то, впевнена, він би дозволив на якийсь час узяти Олежика до нас, а я все приховувала й тому не могла забрати його... Навіть не знаю, як не сталася трагедія, — зітхнула жінка. — Якось, коли сестра приймала «гостей», двері були відчинені й Олежик, іще зовсім маленький, саме почав ходити, подибав узимку роздягнений просто на вулицю. Він міг би загинути. Його врятували небайдужі люди, а Галю позбавили материнських прав за неналежний догляд за дитиною. І навіть тоді я не забрала дитину.

— Не треба катувати себе, — утішав їй чоловік. — Те, що колись відбулося, вже не змінити.

— Ой! Дивіться, на мене впала крапля! — вигукнула Тамара, подивившись на руку. — Ще одна! І ще! Ходімо до будинку.

— Дякую, але мені час іти, — відмовився чоловік, поглянувши на наручний годинник.

— Які плани на завтра?

— Я зателефоную! — пообіцяв він.

У Слави ніяких справ не було. Просто те, що хотів сьогодні дізнатися про життя Тамари й Галини, він уже знав. Відверта розмова скінчилася, продовження вона, вочевидь, на сьогодні не матиме, тож чоловік вирішив піти.

Розділ 54

Небо насупилося темними хмарами, і Лізка покликала Миколу згрібати сіно.

— Уже майже сухеньке, а зараз дощ як уперіщить, знову все намокне, — сказала вона.

— Може, вітер ще розжене хмари, — поглянув на небо, почухавши потилицю, Микола.

— Чекай, що розжене! Хіба не чуєш, що у повітрі дощем уже пахне?

— Ні, нічого не чую. — Чоловік потягнув носом, принюхуючись.