Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

— Так, але зараз його немає вдома.

— Де він?

— Поїхав до свого сина.

— Коли?

— Сьогодні зранку, першим рейсом.

— У нього є син?

— Так, є. Коли Микола звільнився, то відразу навідався до нього, але син не прийняв його. Тепер я вмовила Миколу ще раз спробувати налагодити стосунки. Як не є, а рідна кров!

— Де проживає син, його прізвище та ім’я?

— Такі подробиці не знаю.

— Коли Залізничий повернеться?

— Планував, якщо все гаразд, погостювати з тиждень і назад, — вигадувала на ходу Лізка. — Роботи на дачі повно, а один літній день, як то кажуть, зиму годує. Це ж добре, що дощі гарно полили земельку, то можна й відлучитися на кілька днів, а так...

— Чи можна зайти в дім? — перебив її чоловік.

— Будь ласка!

Анатолій оглянув будинок ізсередини — Миколи там і справді не було. Тоді попросив дозволу вилізти на горище.

— Вам треба? Тоді прошу! — промовила жінка.

Там чоловіка також не було. Анатолій дав Лізці візитівку, попросивши зателефонувати, коли Микола повернеться.

— Гаразд! Зателефоную! — пообіцяла жінка.

Коли машина зникла з очей, Лізка поквапилася до будиночка. Вона впала перед образами на коліна й довго молилася, дякуючи Всевишньому. Коли нагодився Микола з возиком скошеної трави, Лізка кинулася йому назустріч.

— Миколко, слідчий до нас приходив!

— Слідчий? Чому?

— А я звідки знаю?! — у розпачі промовила вона. — Скажи мені, ти нічого не накоїв?

— Та ні, Лізко! Все нормально! Що ти йому говорила?

— Що ти поїхав до свого сина. Я так боялася, що ти повернешся невчасно!

— Та все ж добре! Чого ти так розхвилювалася?

— Ой, чує моє серце біду!

— Не накаркай!

— Не буду, Миколко, не буду! Але мені здається, що краще тобі сидіти тихо й не рипатися!

— Еге ж! Ти будеш все сама робити, а я під ліжком ховатися? — невдоволено запитав Микола. — Ні, такого, Лізок, не буде!

— Я тобі допоможу траву занести на горище.

— Не треба. Поки сонячно, сушитимемо у дворі, — відрізав чоловік.

Лізка помітила, що Микола лише намагається вдавати спокійного. Насправді ж він не на жарт розхвилювався.

Розділ 53

Наступної ночі Тамара поклала біля вхідних дверей іще один аркуш картону. На ньому жінка написала продовження лічилки.

«Якщо хтось чув лічилку, то повинен знати продовження», — думала вона, старанно виводячи: «П’ять, чотири, три, два, раз — наша гра вже почалась! Капелюх я свій зніму...».

Вона була певна, що продовження з’явиться, і не помилилася. Уранці на аркуші друкованими буквами хтось дописав: «Маму швидко обійму! Порахую до п’яти — відшукай мене і ти!».

Жодних сумнівів — той, хто приносить лілії, добре її знає.

— Точно Толик! — сказала сама до себе Тамара. — Вирішив мене морально розчавити, аби потім постати таким собі рятівником і благодійником? Зась тобі!

Попри ранню годину, вона набрала номер Анатолія. Чоловік довго не брав слухавку, потім мобільний увімкнувся, але мовчав.

— Чому мовчиш? — не стримуючи невдоволення, запирала Тамара.

— Це ви кому? — почула вона жіночий голос.

— Я... Напевно, помилилася номером.

— Кого ви хотіли почути?

— Жировського.

— Він іще спить. А ви хто?

— Я... Його знайома, — розгубилася Тамара. — А ви хто?

— Його дівчина. Мене звати Лариса, а вас?

— Тамара.

— Ось що я вам скажу, Тамаро, — промовила незнайомка. — Телефонуйте слідчому у справах на робочий номер, а цей забудьте. Домовились?

— Не вам мене повчати! — відрізала Тамара та вимкнула телефон. «Уже завів собі нову пасію! — здогадалася вона. — Тоді навіщо мене й далі діймати?»

Тамара випила каву, нагодувала Барса й узялася наводити лад на кухні. Жінка нервувалася так, що дві тарілки закінчили своє життя у сміттєвому пакеті: вони вислизнули з рук і, гепнувшись на підлогу, розлетілися на друзки. Їхню долю повторили дві чашки, одна з яких була улюбленою Марка. У розпачі Тамара шпурнула на підлогу ганчірку, сіла за стіл і розплакалася. Було жаль чашки, яку вона так ретельно берегла понад десять років, а ще більше — себе. Жінка почувалася обманутою, покинутою та нікому не потрібного.

— Дурепа! Гадала, що Толик тебе й справді кохає? — терзала вона себе. — Навіщо ти йому треба з дітьми? Ще ліжко після мене не вихололо, а в ньому вже інша жінка! Ні, кохання не таке! Воно живе роками, нікуди не зникає навіть після смерті. Я ж, як і колись, люблю свого Марка, хоча він десь в інших світах. Ніколи його не забуду! Ніколи!

Тамара довго та безутішно оплакувала свою жіночу долю, яка колись обдарувала її справжнім коханням і щастям, щоби потім в один день усе відібрати та зробити нещасною.

— Чому?! Чому все так сталося?! — укотре запитувала вона долю, але та мовчала.

Виливши розпач сльозами, Тамара трохи заспокоїлась і подумала, а чи не сплутався Толик з іншою жінкою навмисно, щоб насолити їй за відмову.

— Я не ревную! Зовсім! — проказала вона вголос і знову заходилася вичищати кухню. — Нехай роблять, що їм заманеться, аби мені дали спокій!

Тамарі залишалося ще винести сміття з кімнати та помити підлогу, коли її потривожив дзвінком Слава. Чоловік зізнався, що зараз у місті, і вона запросила його до себе.

Вони сиділи на лавці в садку та милувалися красою квітучих лілій. Зненацька небо заволокло хмарами, налетів вітер і приніс бажану прохолоду. Великі квіти на високих стеблах почали плавно розгойдуватися в такт поривам вітру, розповсюджуючи тонкий приємний аромат.

— Напевно, знову задощить, — припустила Тамара, кинувши погляд на небо.

— Синоптики обіцяють погіршення погодних умов, — погодився чоловік.

— Синоптики — найбільші брехуни, але сьогодні я з ними згодна. Славо, ви любите дощ?

— Дуже! А ви?

— Обожнюю його! Ви не знаєте, чи моя мама любила дощ?

— Як ви вважаєте?

— Гадаю, що ні. Пам’ятаю, вона завжди раділа сонячним дням.

— І сама була, як те сонечко, — задумливо промовив чоловік. — Так, Еля не любила дощову погоду.

— Це означає, що я пішла у свого батька.

— Напевно. Томо, якщо вам подобається дощ, то повинен подобатися