Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

— Ні, дякую, — зміг сказати я, почавши задкувати до дверей.

Том відпустив м’ясорубку, і його рука вискочила. Я стояв більш ніж за два метри від нього, але йому однаково вдалося мене дістати. Тонкі, білі пальці зімкнулися навколо мого зап’ястка й почали тягнути мене до себе.

— Я наполягаю, — мовив він.

Я противився, намагався впертися п’ятками в підлогу, але він був занадто сильний.

— Нумо, людей треба п-п-погодувати.

Він притягував мене дедалі ближче. Він витягнув те, що лишалося від його руки, із отвору на вершечку м’ясорубки, з її рота. Кінчик кукси був порваний, червона плоть, з якої стирчала біла кістка, але кров не лилася. Я подивився на великий напис на стінці м’ясорубки. ПІРАНЬЯ. Том опустив мою руку до рота приладу.

— Карен! — заволав я, обертаючись.

Карен стояла в дверному отворі й просто дивилася, ніби пасивна спостерігачка. Нажахана, так, але було в її виразі обличчя ще дещо інше, ніби вона була (як же це описати?) наполовину зачарована.

Я відчув, як рука моя торкнулась чогось гострого там, у щелепі. Леза м’ясорубки.

— Карен, люба, — мовив Том. — Я, як бачиш, не маю вільних рук, ти не будеш проти п-п-покрутити для нас ручку?

На свій жах, я побачив, як Карен кивнула і підійшла.

— Ні, ні, ні! — закричав я, коли вона взялася за ручку. Я подивився на кухонні стільниці та побачив тесак для м’яса. Я схопив його вільною рукою та щонайсильніше опустив його на руку, що тримала мене. Я відчув, як сталь навдивовижу легко розрізала плоть, кістку та вгрузла у стільницю. Теплі бризки крові впали мені на долоню.

— Господи! — із усмішкою вигукнула Карен, дивлячись на її тепер поплямовану червоним сукню.

— Господи! — повторив Том, теж усміхаючись, коли дивився на свою відрізану руку на стільниці. Я, не вірячи своїм очам, дивився на те, що від нього лишилось, живий тулуб на двох ногах, з якого цебеніла кров. А тоді я зрозумів, що Карен почала обертати ручку. Я відчув леза м’ясорубки на своїй шкірі, перш ніж мерщій висмикнув руку.

Наші очі зустрілися. Що я побачив у її очах? Допитливість? Співчуття? Я не знаю, уся ця ситуація надзвичайно збивала з пантелику.

Тож я побіг.

У коридор, до зали.

Я був такий нестійкий, що, здавалося, рухався по палубі корабля, який ішов крізь шторм. Коли дістався галереї, я обома руками схопився за перила й виблював. Я помітив, що якась частина блювотиння долетіла до мармурової підлоги внизу. Я відновив дихання. І почув низьке дзижчання, ніби звук вулика. Я підняв голову. Внизу, в залі, вони всі стояли у колі й витріщалися на мене. А я витріщався на чоловіка у центрі кола. То був Джек. Тепер він був голий, стояв у класичній балетній позі, а його очі були прикуті до мене. Руки його були витягнуті над головою, долоні вигнуті одна до одної, одна нога навхрест перед іншою. П’ята позиція. Звідки я це знав? Я читав про це, бачив малюнки в одній з книжок у бібліотеці, де, як вони сказали, я проводив увесь свій час? Я справді це робив?

Дзижчання линуло від крил. Вони стирчали з його спини, тонкі, прозорі та билися так сильно, що їх видно було лише як вібрацію у повітрі.

Він витягнувся на ногах, тож лише його носочки торкалися мармурової підлоги. Аж доки не перестали торкатися навіть вони...

Він висів у повітрі.

Я знову перестав дихати. Дзижчання тих крил було єдиним звуком. Джекове тіло, яке, здавалось, заклякло у своїй позиції, піднеслося вгору. Я подивився на підняті обличчя інших. Вони не були аж такими здивованими, радше побожними, ніби споглядали чудо чи щось таке, що вже бачили раніше. Оскар блаженно усміхався. Рита мала зачарований вигляд, її уста рухалися, немов у молитві. Ванесса / Віктор стояли з двома парами зчеплених рук.

Джек піднявся на висоту галереї і рухався до мене. Я відчував потік повітря від його крил. Райдужки його очей змінилися, стали червоні. Я майже розсміявся, ці галюцинації були такі правдоподібні, аж у мене було відчуття, що якби я простягнув руку й торкнувся до нього, то відчув би під своїми пальцями його шкіру. То від пігулок? Це вони контролювали галюцинації чи це робив я? Я ніяк не міг про це дізнатися, але мені здавалося, що я певною мірою контролюю ситуацію, що я керую певними речами. Здавалося, ніби я водночас міг і не міг вирішувати, що відбуватиметься, ніби оповідь мала свою власну волю, внутрішню логіку. Якщо це дійсно було так, то чи міг я це зупинити? Чи то був просто звичайний кошмар, вистава, яку ти накликав на себе сам, як безпомічний спостерігач, який не має інакшого вибору, крім як чути й бачити усе? У цьому разі я хотів негайно прокинутись. Я прочистив горло.

— Дуже вражаюче, Джеку. — Я намагався зберегти рівний голос. — Тобі і справді вдалося перетворитися на Дінь-Дінь.

— Поки ти залишаєшся тим, ким і був завжди, — сказав Джек. — Іму.

— Що?

— Сам подивися, — мовив Джек і вказав на велике вікно.

Я озирнувся, але не побачив нічого, окрім чорної пітьми ззовні.

— Що ти маєш на увазі?.. — почав було я, аж раптом спалах блискавки осяяв усе довкола, і я побачив відображення власного обличчя у склі. Чи радше то було не моє обличчя, а обличчя, яке я бачив у дзеркалі у вбиральні. Яке було обличчям, що я бачив на шкільній фотографії, коли був малим. Про це обличчя я думав, коли писав «Нічний будинок», де головний герой — Річард — стоїть біля кабінету директора у «Роррімі». Мені не просто здавалося, що голова моя лопне, — я насправді сподівався на це. То було обличчя Іму Йонассона.

— Тепер ти бачиш? — запитав Джек. — Ти розумієш, Річарде?

— Ні, — відповів я. — Я розумію тільки, що ви це все спланували.

Джек посміхнувся у відповідь.