Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"

Із цими словами вона перетнула кімнату, зупинилася біля своєї подруги і… якраз тієї миті це й сталося!

Спалах полум’я у вікні, шипіння кулі. Відтак знову постріл, стогін і звук падіння знадвору…

А по руці Фредеріки, яка втрималася на ногах, збігає тоненька цівка крові…

Розділ двадцятий

Вихід «J»

Усе це відбулося так раптово, що якусь мить ніхто не міг збагнути, у чім річ.

А відтак, нестямно щось вигукнувши, Пуаро підбіг до вікна. Челленджер не відставав від нього.

За хвильку обоє повернулися, несучи обм’якле тіло людини. Коли вони обережно опускали його в просторе шкіряне крісло, стало видно лице, і я скрикнув:

– Обличчя… обличчя за шибкою…

Це був той самий чоловік, якого я помітив, коли він зазирав до нас напередодні ввечері. Я одразу ж його упізнав. А ще збагнув, що, кажучи про це лице «нелюдське», я перебільшував, як і побоювався Пуаро.

А втім, було в ньому щось таке, що виправдовувало це моє враження. Воно здавалося обличчям кінченого – відщепенця, якому не місце серед нормальних людей.

Бліде, змарніле, розбещене і радше схоже на маску, неначе всяка одухотвореність дуже давно полишила його. А по щоці стікав струмочок крові.

Фредеріка повільно попростувала вперед і зрештою підступила до крісла.

Детектив загородив їй дорогу.

– Вас не поранено, мадам?

Та похитала головою.

– Куля подряпала мені плече, оце й усе.

І, м’яко відсторонивши мого друга, вона схилилася над чоловіком у кріслі.

А той, піднявши повіки, побачив, що зверху дивляться її скеровані на нього очі.

– Цього разу я, сподіваюся, покінчив із тобою, – глухо і злостиво гаркнув він, а відтак його голос зненацька змінився й зазвучав по-дитячому: – Ох, Фреді! Я не хотів… не хотів… Ти завше була така добра до мене…

– Все гаразд…

Вона опустилася навколішки поруч нього.

– Я не хотів…

Тут його голова безсило повисла. А речення так і лишилося незакінченим.

Місіс Райс звела погляд на Пуаро.

– Так, мадам, він мертвий, – делікатно промовив той.

Жінка повільно підвелася з колін і стояла, дивлячись на покійника. Однією рукою вона торкнулася його чола, здавалося, жалісливо. А відтак, зітхнувши, обернулася до решти.

– Він був моїм чоловіком, – тихо сказала вона.

– «J», – півголосом вирвалося у мене.

Пуаро вловив мою репліку, і коротко кивнув на знак згоди.

– Так, – м’яко підтвердив він. – Мене весь час не полишало відчуття, наче без «J» не обійшлося. Я з самого початку це казав, хіба не так?

– Він був моїм чоловіком, – повторила свої слова Фредеріка. У її голосі звучало страшенне виснаження. Вона практично впала на стілець, який приніс для неї Лазарус. – Чому б мені й не розказати вам усього, що вже тепер…

Він… зовсім опустився… бо був кінчений наркоман. Та ще й мене підсадив на наркотики. Я боролася зі своєю залежністю, аж відколи пішла від нього. І нарешті… сподіваюся… майже кинула. Але мені це далося нелегко. Ох, просто жах, як нелегко. Ніхто й гадки не має наскільки!

Я ніяк не могла його здихатися. Він раз по раз з’являвся, вимагаючи грошей… погрозами. Таким собі шантажем. Якщо я не дам грошей, він, мовляв, застрелиться – цим він завжди погрожував. А відтак став лякати, що застрелить мене. Він не відповідав за свої вчинки – збожеволів… здурів…

Гадаю, саме він застрелив Меґґі Баклі. Хоча, звичайно, ненавмисно – вочевидь думав, що то я.

Мені, напевно, слід було про все розповісти. Але ж я, зрештою, не була переконана. А через ті випадки з Нік ще й мимоволі стала думати, що, може, то й не він. І це робота когось зовсім іншого.

А далі… якось одного дня я побачила на столі мсьє Пуаро уривок папірця з його почерком – клапоть листа, якого він мені прислав. І зрозуміла, що по цьому сліду йдуть.

Відтоді в мене з’явилося відчуття, що все це – просто питання часу…

От тільки щодо тих цукерок не збагну. Нащо йому було отруювати Нік? Хоч скільки я над цим не билася, а все ж не розумію, яким боком він міг бути до цього причетний…

Вона зарилася обличчям у долоні, але відтак прибрала руки і з якоюсь зворушливою вичерпністю додала:

– Ось і все…

Розділ двадцять перший

Під маскою «K»

Поруч неї як із-під землі виріс Лазарус.

– Люба моя… – прошепотів він, – люба…

А Пуаро підступив до буфета, налив у келих вина і підніс їй – і не відходив, доки вона не випила.

Фредеріка повернула йому фужер і всміхнулася.

– Тепер я в нормі, – сказала вона. – Як… як нам краще повестися далі?

І подивилася на Джеппа, але інспектор похитав головою.

– Я тут у відпустці, місіс Райс. Просто роблю послугу давньому другові – та на тому й усе. Цією справою опікується місцева поліція.

Жінка перевела погляд на детектива.

– А ви, мсьє, опікуєтеся місцевою поліцією?

– О! Quelle idée, Madame![133] Я лише скромний консультант.

– Мсьє Пуаро, – втрутилася і Нік, – чи не можна це якось замовчати, щоб усе було шито-крито?

– Вам справді цього хочеться, мадемуазель?

– Еге. А я, зрештою, – найзацікавленіша особа. Адже нових замахів на мене вже не буде…

– Так, це правда. Замахів на вас більше не буде.

– Вам згадалася Меґґі? Але ж, мсьє Пуаро, її ніщо не воскресить… не поверне. І коли ви зробите всі ці події надбанням громадськості, то тільки накличете на голову Фредеріки ціле море страшної ганьби та страждань, а вона цього не заслуговує.

– Гадаєте, не заслуговує?

– Звісно, що ні! Я ж вам із самого початку казала, що в неї не чоловік, а худобина. А цього вечора ви й сам переконалися, що то за тип. Ну й от, тепер він мертвий. Тож нехай би на тому і казці кінець… Ніхто ж не заважатиме поліції шукати, хто застрелив Меґґі – просто нікого не знайдуть та й заспокояться.

– Тож ваше слово, мадемуазель, таке? Нехай все буде шито-крито?

– Так. Будь ласка. Ну будь ласочка. Ох, прошу вас, мсьє Пуаро… золотенький…

Мій друг повільно озирнувся довкола.

– А ви всі що на це скажете?

Кожен висловлювався по черзі.

– Згода, – промовив я, коли Пуаро поглянув на мене.

– Я теж такої думки, – сказав Лазарус.

– Так буде