Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

я поміж предковічних дерев, які рясно височіли аж ген до самої хвіртки абатства, коли се здалося мені, немов уздрів я світло у вікні, і се мене вельми підбадьорило. Однак, йдучи далі, побачив я, що світло було зовсім близько — попід похиленим гіллям край моєї стежки; ба більше — рухалося теє світло так, неначе то пурхали непогамовні мандрівні вогні, й було воно геть не схоже на праведне сяйво каганця, ліхтаря чи світоча. Мінливим був колір того сяйва — то блідим, неначе вогні святого Ельма163, то яскраво-червоним, неначе свіжопролита кров, а то — зеленим, немов отруйні випари довкруж місяця. 

І ось тоді, із жахом невимовним, уздрів я істоту, яку теє сяйво оповивало, неначе пекельний німб, і яке рухалося разом із оною. Крізь сяйво теє тьмяно видніла чорна скверна — голова та кінцівки, що не могли належати жодній із істот, сотворених Богом. 

Страхіття стояло прямо й було воно заввишки з високу людину, рухалося погойдуючись, неначе величезна змія, а кінцівки мало такі рухливі, немов у них зовсім не було кісток. Куляста чорна голова, на якій не видно було ані вух, ані волосся, випиналася вперед на довгій зміястій шиї. Двійко маленьких очей без повік гаряче пломеніли, мов тії вуглини у чаклуновій жаровні, й були глибоко та близько посаджені у безносе обличчя понад блиском пилчастих, схожих на кажанячі, зубів. 

Ото й усе, що встиг я розгледіти, перш ніж істота з дивним сяйливим німбом, який спалахував то отруйно-зеленим, то гнівно-червоним, промайнула повз мене — не встиг я навіть думки скласти про її справжні розміри та кількість кінцівок. Не видала істота ані звуку, і рухи її були цілком безгучні. Біжучи й швидко вихиляючись, зникла тая почвара у переплетеній гілками чорноті ночі, поміж прадавніх дубів, і більше не бачив я того пекельного сяйва. 

Ледь живий зі страху, діставсь я нарешті до хвіртки абатства й прохав, аби мені дозволили увійти. Аж врешті-решт, потому, як вже чимало разів постукав я у хвіртку, надійшов воротар, аби мене впустити. Коли ж я розповів йому про те, що́ допіру побачив у безмісячнім лісі, він стримався й не став докоряти мені за спізнення. 

На ранок мене викликали перед очі Теофілеві. Він висловив мені сувору догану за порушення послуху та наклав на мене покуту — мусив я цілий день перебути в усамітненні. Розмовляти з братами мені було не вільно, а тому аж до наступного ранку не чув я про тую істоту, яку перед вечірньою молитвою знайшли у лісі за Периґоном, і то саме там, де зустрів я безіменного звіра. Істотою тією був величезний олень, й забили його в якийсь безбожний спосіб. Ані вовк, ані мисливець, ані браконьєр не могли зробити такого. На олені не було жодної рани, опріч широкого й глибокого поздовжнього розтину, що оголив хребет від шиї до хвоста. Сам хребет був розтрощений, і з нього висмоктаний кістковий мозок, проте жодного іншого шматочка оленя не зжерто. 

Ніхто й здогадки не міг скласти щодо природи звіра, який вбиває та пожирає своїх жертв у такий спосіб, одначе багато хто вперше повірив моїй оповіді, яку абат із братами дотепер сприймали мов якесь п’яне марення. Певно, казали вони, то створіння із самого Пекла блукає за стінами нашими, й створіння те забило оленя та висмоктало кістковий мозок із його розламаного хребта. А сам я, приголомшений спогадом про теє мерзенне видиво, чудувався милосердю Божому, яке одне лише й дозволило мені уникнути долі, що спіткала була того оленя. 

Здавалося, що більше ніхто не уздрів тоді чудовиська, усі ж бо ченці, опріч мене, вже спали собі у дорміторії164, а Теофіль рано пішов до своєї келії. Одначе впродовж наступних ночей після вбивства оленя присутність сієї лиховісної істоти стала очевидною для всіх. 

І ось ніч у ніч комета збільшувалася, пломеніючи, неначе лихий серпанок з крові та вогню, і зорі блякли перед нею, і жах затьмарював думи людські. І у молитвах наших, від утрені до вечірні, прохали ми відвернути ті недовідомії напасті, які комета могла принести із собою. І день у день від селян, священників, лісорубів і від решти люду, що відвідували абатство, чули ми оповіді про страхітливі й таємничі плюндрування, в усьому подібні до вбивства оленя. 

Знаходили мертвих вовків із розчахнутими хребтами та без кісткового мозку; і волові, й коневі учинив звір те саме. Аж тоді, схоже, став оний звір зухвалішим — або ж набридла йому така нехитра здобич, як олені та вовки, та коні з волами. 

Спочатку не нападав він на живих людей, однак допався був до безпомічних небіжчиків, немов який мерзенний пожирач падла. На цвинтарі Сен-Зенобі знайшли два нещодавно поховані тіла — вони лежали там, де істота викопала їх з могил та розкрила їм хребці. У кожнім випадку з’їдено було лише дещицю кісткового мозку; однак, немовби лютуючи з розчарування, пошматував той звір тіла небіжчиків від маківки до п’ят, і то так, що клапті їхньої плоті геть перемішалися з тим дрантям, на яке було перетворено їхні савани. Із сього судячи, скидалося на те, що почварі до смаку лише кістковий мозок, який видобуто з хребтів щойно вбитих створінь. 

Отож, звір більше не чіпав мертвих, натомість зібрав скорботну подать із живих. Минула одна ніч, відколи звір осквернив могили, і двох вуглярів, що працювали у лісі менш як за милю від Периґона, було жахливо вбито у їхній хатині. 

Інші вуглярі, котрі мешкали неподалік, чули пронизливі крики, що обірвалися раптовою тишею. Настрашено визираючи крізь шпарину у замкнених на засув дверях, вони невдовзі побачили, як у сірому світлі зірок із хатини з’явилася чорна, тьмяно-сяйлива постать і пішла геть. Лиш на світанку наважилися вуглярі дізнатися, яка ж то доля спіткала їхніх безталанних побратимів. Як з’ясувалося згодом, із загиблими вчинили те саме, що й з вовками та іншими жертвами звіра. 

Коли оповідь про сю подію дійшла до абатства, Теофіль викликав мене перед свої очі та ретельно розпитав про тую примару, з якою я був так раптово зустрівся. Наш абат, як і решта, спершу мав сумніви щодо мене, вважаючи, нібито мене налякало якесь потайне лісове створіння. Однак після низки жорстоких і хижих нападів усім стало ясно, що у літніх лісах оселилася й рискає у пошуках здобичі диявольська істота, і то така, що про подібних в усім Аверойні й казок не складано. Ба більше, нині усім стало очевидно, що була то та сама істота, яку я стрів, вертаючи того вечора із Сен-Зенобі. 

Вельми засмутило нашого доброго абата сеє зло, що обрало собі околиці абатства за місце, де воно може явити себе, та ще й чинило усі плюндрування свої на відстані п’ятигодинної подорожі від Периґона. Геть блідий від своєї надміру суворої аскези та нічних чувань, із запалими щоками та палахкотливими очима, викликав