Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"

Я замислилася, покосившись на Альберта. Маючи власного демона, я вже помітила, що підозри дітей потойбіччя рідко бувають помилковими. Так, вони схильні до параної, іноді до перебільшень, але, зрештою, Люциус з чогось же це взяв.

Чужий вплив, скаженість… це вже справді цікаво. Зрештою, навіть якщо тут не буде нічого особливого для розслідування, я повинна хоча б спробувати допомогти своєму товаришу художнику.

— Чого? — з підозрою уточнив Альберт, явно нервуючись через те, що мій погляд затримався на ньому довше, ніж зазвичай. Напевно, почав перебирати в голові всі свої гріхи й можливі помсти за них. Але зараз було не до того. Я хижо всміхнулася і хмикнула:

— Збирайся, ходімо в гості навідаємося.

— Чекай, а сон? — обурився Альберт, схоже згадавши, що спати ми так і не вмостилися.

— Демони ж не сплять, — байдуже знизала я плечима.

— Взагалі-то я чорт, — буркнув він, злегка ображено. — Демони страшніші... і сон тобі потрібен!

— Тобі здалося, — фиркнула я, натягуючи жупан, що висів на кріслі. — Наздоганяй.

Через десять хвилин ми вже стояли перед сірим двоповерховим будинком. Холодний нічний вітер облизував вулицю, а сніг, що щойно почав падати, хрустів під ногами. Двері відчинив сонний, зім'ятий блондин. Я вже знала його з листа Люциуса. Якщо демон не збрехав, це був Левко — сусід-музикант Михайла. Його вигляд був неймовірно замучений, очі ледь відкривалися, ніби від багатоденної втоми.

— Вибачте, що турбуємо вас у такий час. Чи можна побачити Михайла? — чемно, але впевнено запитала я.

— Ні, пані, — позіхнув юнак, не поспішаючи вибачатися за своє понуре привітання, та я особливо і не образилася.

— Чого це? — розгублено запитав Альберт, з підозрілим прищуром косячись на хлопця.

— А він уже пішов, — пояснив Левко, закутуючись у накинутий наспіх жупан— Десь у місті малює.

- Так рано? – здивувалася я.

- Угу. Це я вечорами граю на замовлення до полуночі і зранку можу не вставати, а Михайло від світового дня залежить. І так вечорами над своїми картинами сліпне – знизав плечима Левко.

— Зрозуміло… - зітхнула я і тим не менш не засмутилася - Тоді, пане, чи могли б ми поговорити з вами?

Левко на мить замовк, але, видно, вже змирився з тим, що його нічний відпочинок знову відкладеться.

Після півгодини розмов за чашкою чаю ми дізналися багацько цікавого. Останнім часом Михайло вів себе дивно навіть з погляду такого ж творчого і непривзятого музиканта. Хлопець наче в’янув на очах, та це було не найгірше. Набагато більше турбували його налякані, наче звірячі погляди, якими він окидає напівтемряву кімнати вечорами під час роботи, розповіді про загадкових замовників, яких музикант не разу не бачив за останні два тижні, про славу, про яку Левко не чув…

- І саме цікаве, що всі його картини, на замовлення опиняються ось там – пройшовши до краю малої кухні блондин дістав звідти полотна з різними сюжетами – А ще каже, наче його картини впливають на людей, зачаровують... розповідав про одного нашого сусіда. Немов  тепер скажений, після того, як побачив картини, а я нещодавно бачив його… нічого такого.

- Він вам бреше? – вигнула я бров.

- Навряд чи – покачав головою все ще сонний Левко, який навіть не перевдягся – Він вірить у це. Мені здається, наче щось обманює його… щось наче зводить з розуму. Та й мені, чесно сказати, іноді теж мерещиться всілякі нісенітниці. Хоча і не в таких масштабах…

- І давно це сталося? – прищурилася я, аналізуючи слова хлопця. Вже в друге чую подібні формування. Хтось мучить художника… Тож можна вважати це правдою?

- Хм… не знаю навіть – знизав плечима Левко, сонно позіхаючи – воно якось непомітно вплелося в життя. Навіть замислюючись, не можу відділити своє минуле від нісенітниць…

Думки крутилися в моїй голові, але нічого конструктивного придумати не вдавалося. Я з надією подивилася на задумливого музиканта, що, здавалося, поринув у свої думки.

— Чи є щось ще? — запитала я, сподіваючись на підказку.

— О, так, — раптом згадав він, — він якось казав, що у нього закінчуються фарби, не вистачає грошей... а потім у нього з'явилися фарби, і постійно оновлюються...

Музикант задумливо почухав носа. Я злегка вигнула брову від здивування.

— Знайшов гроші? — уточнила я, напружено приглядаючись до нього.

— Можливо, — кивнув він, — але я не питав. Перед цим йому ще якийсь лист прийшов... а потім і посилка...

Мої очі блиснули цікавістю. Це вже щось варте уваги, є над чим замислитися.

— Чи згадали ще щось? — знову запитала я.

Музикант на мить замислився, а потім невпевнено мотнув головою.

— Хм... мабуть, ні, — відповів він, оглядаючись навколо, і раптом здивовано запитав: — А де ваш супутник?

- Як де? – спитав Альберт, що сидів справа від Левка – Я тут

Музикант закліпав очима, поглядаючи то на мене, то на Альберта, явно впевнений, що хвилину тому мого демона там не було. Я лише хитро всміхнулася, допивши останній ковток чаю.

- Дякую за інформацію. Ми спробуємо розібратися.

- Так-так. Дякую. Гарного дня... -  дещо шоковано озвався музикант.

Вийшовши з будівлі ми, як ні в чому не бувало, попрямували морозною вулицею.

- Ну, і..? – покосилася я на Альберта – Не знайшов?

- Ображаєш – надув губи хлопець і дістав з кишені вже вскритого листа з гарною восковою печаткою.

Просити Левка дозволу лазити в речах, тим паче не в його, ми не мали права. Як, між іншим і вмовляти. Підставляти музиканта не хотілося, а отже набагато краще було використати можливості свого демона. Альберт непомітно зник, обшукав все, не порушуючи ідилії кімнати(ну, вкінці-кінців, я на це сподіваюся), а потім понесе лист назад, аби хазяїн його не схопився.

- В кімнаті було ще щось дивне? – вточнила я, розкриваючи згорнутий в двоє папірець.

- Ні – мотнув головою Альберт – Звичайна кімнатка юнаків – сміття на диво мало, одяг, папір, скрипка, фарби… нічого не виділялося. Схоже там нікого, окрім старого хазяїна і юнаків не було. Навіть відчуття присутності демона майже вивітрився…