Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Слава Михайла росла з кожним днем. Люди з різних куточків імперії чули про його неймовірні картини, які не просто відображали життя, а ніби творили нову реальність. Замовники приходили один за одним, приносячи все більше грошей, слави і визнання. Та кожен новий твір, який створював Михайло, поглиблював його внутрішні страждання.
В кінці-кінців так здавалося Михайлу. Про це він розповідав і сусіду, який нікого і нічого з цього так і не бачив…
Світ навколо почав виглядати спотворено. Кольори, які раніше здавалися йому яскравими і живими, тепер втрачали свій блиск, перетворюючись на похмурі і тьмяні відтінки. Звуки міста ставали занадто гучними або занадто приглушеними, обличчя людей — перекрученими й гротескними. Михайло більше не бачив світ таким, яким він був раніше. Його талант став тягарем, що висмоктував його енергію і розум.
Демон, який продовжував слідувати за ним, намагаючись залишатися непомітним, бачив, як Михайло змінювався. Він бачив, як талант, що колись був благословенням, тепер став прокляттям. Демон розумів, що його присутність могла бути причиною цієї зміни, але не міг залишити Михайла. Люциус, який спочатку був зацікавлений лише в спогляданні творчості художника, тепер був глибоко занепокоєний його станом.
Одного вечора, коли Михайло знову заглибився у роботу над картиною, майстерня була занурена у тишу. Свічка м'яко осявала його постать, а за вікнами безмовно кружляв сніг. Люциус з'явився без запрошення... як завжди. Художник відчув його присутність, але навіть не обернувся, зосереджений на своїй роботі. Його кисть ковзала по полотну різкими, але влучними рухами, створюючи щось незбагненне, щось, що поглинало весь його біль і страх…
Їх розмова не вдалася. Сварка не принесла рішення. В кінці-кінців Люциус пішов, залишивши Михайла самотнім з його муками. Але в серці демона, якщо воно і існувало, залишилося занепокоєння, а в душі художника — тягар, який ставав дедалі нестерпнішим. Михайло продовжував малювати, знаючи, що кожен новий мазок може стати його останнім, але він не мав вибору. Його талант, його прокляття тепер злилися в одне ціле, і від цього шляху вже не було повернення.
Люциус спостерігав за Михайлом, відчуваючи глибоке занепокоєння, яке було для нього незвичним. Він, як демон, що за століття свого існування звик бути байдужим до людських емоцій і переживань, тепер опинився в ситуації, де не міг знайти собі місця. З кожним днем він все більше розумів, що Михайло ставав для нього кимось більшим, ніж просто цікавою людиною, чи навіть другом.
Біль, що поселився в його серці, був нестерпним. Він бачив, як Михайло повільно гине під тягарем свого дару, як його душа в’яне, і це пробуджувало в Люциусі щось, що він не міг пояснити. Він знав, що не мав права на такі почуття, але кожного разу, коли дивився на Михайла, відчував тягар болю і жалю, ніби це його власне серце розривалося від цих мук.
Всі спроби розмов з Михайлом завершувалися невдачами, і це тільки посилювало страждання Люциуса. Він хотів допомогти, хотів врятувати його, але всі його зусилля були марними. Михайло відштовхував його, ніби не бачив у Люциусі нічого, крім загрози. Але навіть усвідомлення цього не могло змусити демона піти. Він залишався поруч, бо не міг інакше.
Одного разу, коли Люциус вкотре залишив Михайла після марної розмови, він зупинився на порозі і опустив погляд на свої руки, ніби намагався знайти відповідь у самому собі.
«Художник прав» — пройшло у нього в голові, як гірке визнання. — «Я демон… я нічого не відчуваю.»
Але попри це, Люциус знав, що не може залишитися незворушним. Його безсмертна душа, яка звикла до байдужості, тепер була порушена до глибини. Він не міг стояти осторонь і дивитися, як Михайло гине. Навіть якщо це були лише спалахи прив’язаності, схожі на людські почуття, Люциус не міг просто відмовитися від них.
Занадто цінні такі люди. Надто рідко вони народжуються, надто легко помирають.
Демон залишився поруч, спостерігаючи за тим, як Михайло продовжував свою небезпечну подорож у світ власного мистецтва. І хоча в душі Люциуса вирував шторм протиріч і болю, він знав, що не може покинути Михайла. Тому що, попри все, він був пов’язаний з цим художником міцніше, ніж будь-коли міг уявити.
Все це я дізналася з листа надісланого самим Люциусом. При чому зовсім випадково. Склалося так, що ми затрималися в Єлизаветграді. Дарина була вимушена затриматися із-за якихось своїх справ, ну і ми, нудьгуючи прийнялися розволікатися, як уміли – розслідували «безнадійні» справи.
- Побутове вбивство за спадок – якось надто нудно – пирхнула я, сумно дивлячись в вікно, за яким займався ранок. Завершивши діло ми з моїм демоном просідили всю ніч за картами. Виявилося, що яким би хитрим Альберт не був в «дурака» він безбожно програвав і, грали б ми на роздягання, вже б був би мені винен не лише одяг, а й шкуру, оскільки так не разу і не виграв. Та знущання над демоном мені швидко наскучили, і думки повернулися до учорашнього розслідування – все вирішилося якось надто просто. Може помилилися?
- Навряд чи. Жінка сама зізналася… - знизав плечима Альберт. За дверима кімнатки, яку ми окупували почувся стукіт. Хлопець підвівся, аби відкрити.
- Все одно на рідкість просте і нудне розслідування – зітхнула я, закинувши ноги на стіл, а руки за голову.
- Ну, що ж, мала, тоді можу тебе обрадувати. Є дещо цікавіше.
- Знущаєшся? – знову мученицькі зітхнула я.
- Ні – махнув він перед моїм обличчям отриманим листом.
- Тут Люциус пише… просить розслідувати….
- Люциус? – ледь не звалилась я зі стільця, згадавши червоноокого недоаристократа-демона. До речі, про те, що він демон я якраз таки дізналися від власного демона - Альберта. – А ну дай сюди - підскочивши до напарника я вихопила з його рук листа і не без цікавості вчиталася.
Лист не обманув моїх сподівань. Він розповідав, як Люциус почув, що вже знайома йому скажена малороска, тобто я, в Єлизаветграді, бо плітки, дідько їх дери, розлітаються гірше чуми і хотів би попросити в, як він вже встиг запевнитися, вправного детектива допомогти дізнатися дещо. Демон описав останні дні, свої переживання, сумніви, дивну поведінку художника і навіть дивні(на мій погляд) підозри про те, що хтось або щось мучить художника, впливає на нього, коли демон не бачить.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки скаженої малороски , Мирослава Русава», після закриття браузера.