Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Богдан і Максим повільно спускалися в скляному ліфті, який відображав вогні величезного мегаполісу під ними. За вікнами проносилися неонові вивіски, цифрові рекламні голограми й величезні екрани, що транслювали нескінченні потоки інформації. Місто вирувало життям. Гудіння численних дронів, що пролітали повз, створювало постійний шум. Навколо світилися хмарочоси...

Богдан був у формі своєї школи, з емблемою на рукаві. Він втомлено дивився на свій планшет, який миготів різнокольоровими символами, отримуючи нові завдання від системи.

——— Я все одно не розумію, — подивився він на свого друга Максима, — як ти в кінці міг отримати двійку?

——— Там вся справа в тому тангенсі після дужок, — посміхнувся Максим, на мить активувавши свої розумні окуляри. — Я ж тобі вже пояснював…

Тоді Богдан знову перевів погляд на планшет і поправив свої окуляри.

——— І чого уроки не можна проводити в режимі мультидзвінку? — пробурмотів він, трохи відійшовши від Максима.

——— Дисципліна, мій друже, — пожартував той, легенько плескаючи Богдана по плечу.

Ліфт зупинився. Прозорі двері безшумно розсунулись, впускаючи Богдана й Максима в просторий хол, де панували холодні білі тони. Світло цифрових панелей заливало простір м’яким неоновим сяйвом. Стриманий мінімалізм інтер’єру контрастував із високотехнологічними проекціями, які плавно ковзали по стінах, демонструючи наукові діаграми та стрічки даних, що постійно оновлювались.

Богдан відчував, як після довгого навчального дня його розум трохи затуманився від втоми, і не звернув одразу уваги на дівчину, що стояла за кілька метрів від них. Але її поява була настільки несподіваною, що його серце зробило різкий стрибок, коли він нарешті помітив її. Вона різко виділялася на тлі спокійного інтер’єру. Чорна шкільна форма з металевими вставками на плечах надавала їй суворості, яка, здавалося, зовсім не пасувала її віку.

——— Ти підеш зі мною на випускний! — несподівано різко заявила вона, вказуючи рукою на Богдана.

Тоді Богдан відчув, як всередині все стислося. Його мозок на секунду немовби заблокувався, не в змозі обробити раптову ситуацію. Він спантеличено глянув на Максима, сподіваючись на підказку або хоча б реакцію, але його друг лише загадково усміхнувся, піднявши брову, ніби вся ситуація його забавляла.

——— А ти з якої школи така ділова до нас прийшла? — недбало запитав Максим.

——— З п’ятої гімназії, — гордо відповіла дівчина, зробивши легкий рух рукою, і Богдан помітив, як на її поясі замерехтіли якісь індикатори. — Звати Аліна.

Ситуація була не просто незручною — вона лякала Богдана. Він не знав, як йому слід поводитися. Раптовий акцент на його особі примусив його ще сильніше стиснути свій планшет. Він відчув, як пластиковий корпус ледь тріснув під його пальцями, що на мить стали холодними від напруги.

——— І чому саме я? — вимовив він нарешті, відчуваючи, як його голос тремтить.

Аліна лише посміхнулася. Її посмішка була холодною і водночас привабливою. Але у Богдана раптом виникло неприємне враження, ніби вона грається з ним.

——— Бо ти гарненький, — відповіла вона так, немов це було щось само собою зрозуміле, — ти мені подобаєшся.

Максим усміхнувся ще ширше, але Богдан раптом відчув легке роздратування. Йому було зовсім не до сміху. Ситуація змусила його почуватися безпорадним. Не знаючи, що робити далі, він тільки і зміг, що дивитися, як Максим ще раз поплескує його по плечу і йде вперед, залишаючи його наодинці з дівчиною.

——— Не залишай мене з нею! — крикнув Богдан у відчайдушній спробі втримати друга, але той навіть не зупинився. 

Через кілька секунд зник за дверима іншого ліфта...

Богдан залишився стояти посеред холу, відчуваючи, як його серце прискорюється. Відчуття небезпеки заполонило його свідомість. Він перелякано подивився на Аліну, яка зробила кілька кроків до нього, але раптом зупинилась. Її погляд не видавав жодної загрози, але він відчував холодок по шкірі, коли дивився на неї. Тому він швидко зняв окуляри і сховав їх до кишені про всяк випадок.

——— То як, ти підеш зі мною на випускний бал? — запитала вона з легким викликом у голосі.

Богдан відчував, як напруга в грудях посилюється з кожною секундою. Він притиснув планшет до себе так, ніби той міг його захистити від незрозумілої загрози, що стояла перед ним у вигляді дівчини. Її слова були наче гострі леза, що різали його спокій.

——— На жаль, не можу. Зараз зайнятий підготовкою до вступу, — сказав він, хоч і сам не вірив своїм словам. Втім, цей варіант відповіді здавався йому найбезпечнішим. 

——— І куди збираєшся піти вчитися після школи? — запитала вона. 

——— Хочу бути прокурором, як мій батько. 

——— Бо він добре заробляє? 

——— Це вже не твоя справа, — вигукнув голосно Богдан.

Гнів змішався зі страхом, коли він додав:

——— Ти ж навіть не знаєш мого імені.

——— Знаю, — відповіла Аліна грайливим голосом. — Тебе звати Богдан. Тобі 16. Твої батьки розлучилися кілька років тому. Ти — єдина дитина в сім'ї. Увесь свій вільний час проводиш з Максимом. Ви гуляєте на стадіоні або ходите до річки, особливо влітку. 

Богдан відчув, наче повітря в його легенях застигло. Він мимоволі зробив крок назад. Її знання про нього були занадто точними. Він швидко обвів поглядом хол, намагаючись знайти камери або інші пристрої спостереження.

——— Ти що, сталкер? — запитав він. — Ти мене тепер ще більше лякаєш.

Але Аліна злегка всміхнулася. Її погляд, який раніше був різким, став трохи м'якшим, але це ніяк не заспокоїло Богдана. Він відчував, що стоїть перед чимось непередбачуваним і небезпечним.

——— Я просто хочу познайомитися з тобою, — м'яко сказала вона, наче нічого дивного не відбувалося. 

——— А я не хочу з тобою знайомитися, — його голос звучав усе більше знервовано. — І взагалі, я батькові все розповім. В нього є зв’язки в поліції, тож в тебе будуть великі неприємності.