Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

XII 

Знайшовся слід Тарасів. Сто двадцять тисяч козацького війська показалось на кордонах України. Це вже не була яка-небудь мала частина чи загін, що виступив на здобич або навздогін за татарами. Ні, піднялася вся нація, бо урвався терпець народові, — піднялася помститися за знущання над правами своїми, за ганебну зневагу своїх звичаїв, за наругу з віри предків і святого обряду, за глум над церквами, за свавілля чужоземних панів, за гніт, за унію, за ганебне панування жидівства на християнській землі, за все, що скупчувало й побільшувало з давніх часів сувору ненависть козаків. Молодий, але сильний духом гетьман Остряниця[112] очолював усю незліченну козацьку силу. Біля нього було видно старезного досвідченого товариша його й порадника Гуню[113]. Вісім полковників вели дванадцятитисячні полки. Два генеральні осавули та генеральний бунчужний[114] їхали слідом за гетьманом. Генеральний хорунжий[115] йшов попереду з головним прапором; багато інших корогов і прапорів маяло вдалині; бунчукові товариші несли бунчуки. Багато також було інших старшин полкових: обозних, військових товаришів, полкових писарів і з ними піших та кінних загонів; майже стільки ж, скільки було реєстрових козаків, набралося охочекомонних і вільних. Звідусіль піднялися козаки: від Чигирина, від Переяслава, від Батурина, від Глухова, від низової сторони Дніпрової й від усіх його верхів’їв та островів. Без ліку коні і незліченні табори возів тяглися полями. І між тими козаками, між тими вісьмома полками найдобірніший з усіх був один полк, і полк той очолював Тарас Бульба. Все давало йому перевагу перед іншими: і похилий вік, і досвідченість, і вміння керувати своїм військом, і найсильніша за всі ненависть до ворогів. Навіть самим козакам здавалася надмірною його нещадна лють і жорстокість. Тільки вогонь та шибеницю призначала сива голова його, і поради його на військовій раді дихали тільки самим нищенням.

Нема чого описувати всі битви, де показали себе козаки, ні всього поступового перебігу кампанії: все це записано на літописних сторінках. Відомо, яка в Руській землі війна, піднята за віру: нема сили дужчої, як віра. Непоборна й грізна вона, як нерукотворна скеля серед буряного, вічно мінливого моря. Із самої середини морського дна підносить вона до небес непроламні свої стіни, вся створена з одного цілого, суцільного каменя. Звідусіль видно її, і дивиться вона просто у вічі біжучим хвилям. І горе кораблеві, що напливе на неї! На тріски розлітаються безсилі його снасті, тоне й трощиться вщент усе, що є на них, і жалібний крик тих, що гинуть, лунає у враженому повітрі.

На сторінках літопису змальовано докладно, як тікали польські гарнізони з визволених міст; як були перевішані безсовісні орендарі-жиди; який слабкий був коронний гетьман Микола Потоцький[116] з численною своєю армією проти цієї нездоланної сили; як, розбитий, переслідуваний, перетопив він у невеличкій річці найкращу частину свого війська; як облягли його в невеличкому містечку Полонному[117] грізні козацькі полки, і як доведений до краю польський гетьман під присягою обіцяв цілковите задоволення у всьому від короля й державних чинів та повернення усіх колишніх прав і привілеїв. Та не такі були козаки, щоб піддатися на те: знали вони вже, що таке польська присяга. І Потоцький не красувався б більше на шеститисячному своєму аргамаку, притягаючи очі знатних панянок і заздрість дворянства, не галасував би на сеймах, даючи розкішні бенкети сенаторам, коли б не врятувало його руське духовенство, що було в містечку. Коли вийшли назустріч усі попи в ясних золотих ризах, несучи ікони й хрести, а попереду сам архієрей з хрестом у руці і в пастирській митрі[118], схилили всі козаки свої голови й поскидали шапки. Нікого б не пошанували вони на той час, навіть самого короля, але проти своєї церкви християнської не посміли піти і пошанували своє духовенство. Погодився гетьман разом з полковниками відпустити Потоцького, взявши з нього клятвенну присягу залишити вільними всі християнські церкви, забути стару ворожнечу й не чинити ніякої кривди козацькому воїнству. Один тільки полковник не пристав на такий мир. Той один був Тарас. Вирвав він жмут волосся з голови своєї й скрикнув:

— Гей, гетьмане й полковники! не зробіть такого бабського діла! не вірте ляхам: продадуть псяюхи![119]

А коли полковий писар подав умову, і гетьман приклав свою владну руку, він зняв з себе чистий булат, дорогу турецьку шаблю з найкращого заліза, розламав її надвоє, як тростину, і кинув нарізно далеко в різні боки обидва кінці, сказавши:

— Прощайте ж! Як двом кінцям цього палаша не з’єднатися в одно і не скласти одної шаблі, так і нам, товариші, більше не бачитися на цьому світі. Пом’яніть же прощальне моє слово (при цьому слові голос його виріс, піднявся вище, набув незнаної сили, — і збентежилися всі від пророчих слів): перед смертною годиною своєю ви згадаєте мене! Думаєте, купили спокій і мир; думаєте, панувати станете? Будете панувати іншим пануванням: здеруть з твоєї голови, гетьмане, шкіру, наб’ють її гречаною половою, і довго будуть бачити її по всіх ярмарках! Не вдержите й ви, панове, голів своїх! Загинете у вогких льохах, замуровані в кам’яні стіни, коли вас, як баранів, не зварять усіх живими в казанах!

— А ви, хлопці! — казав він далі, повернувшись до своїх, — хто з вас хоче вмирати своєю смертю, — не по запічках та бабських лежанках, не п’яними під тином коло шинку, подібно до всякого падла, а чесною козацькою смертю, всім на одній постелі, як молодий з молодою? Чи, може, хочете вернутись додому та обернутися на недовірків, та возити на своїх спинах польських ксьондзів?

— За тобою, пане полковнику! За тобою! — скрикнули всі, що були в Тарасовому полку, і до них перебігло чимало інших.

— А коли за мною, то за мною ж! — сказав Тарас, насунув глибше на голову собі шапку, грізно поглянув на всіх, що залишалися, оправився на коні своєму й крикнув своїм.