Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

Гнів.

— Привіт, — сказала я, — чим я можу допомогти?

Він підняв футляр для скрипки, а потім пташину клітку, так ніби це була логічна відповідь на моє запитання. За його спиною Домінік похитав головою і знизав плечима.

— Так, звісно, — сказала я, — проходь за мною.

Коли ми опинились у кабінеті за зачиненими дверима, хлопець поставив футляр і накриту клітку на мій стіл, поруч одне з одним. Потім він розстебнув засуви на футлярі й відкрив його. Я не впевнена, що я очікувала побачити, але точно не справжню скрипку, що покоїлася у м’якому оббитті кольору індиго.

Пташину клітку він так і залишив накритою. Я помітила, що звідти не доносилося ні звуку.

— Мене звати Кент Хаяші, — назвався він.

— Ти граєш? — запитала я.

— Із трьох років, — відповів він, не дивлячись на мене.

Скрипка була доглянутою і мала такий вигляд, наче її виготовив добрий майстер. Її лінії були чистими і звивистими. Вона мала насичений колір червоного дерева. Дрібна зернистість деревини з лицьової сторони лише додавала їй блиску. Струни були блискучими й натягнутими, а дерев’яний завиток на чолі інструмента закручувався з вишуканою точністю.

Кент потягнувся до неї і смикнув струну. Навіть приглушене футляром, її звучання було чистим і повним. Нота відлунювала в моїх вухах ще довго, здавалося, довше, ніж це було можливо, так ніби вона застрягла там. Це не було неприємно, але це було дивно.

Коли нота повільно розчинилася в тиші, Кент перевів погляд на клітку. Здавалося, ніби він чекає на щось, але з клітки не пролунало ні звуку.

— Вівальді є… — Він зробив паузу, щоби виправити себе. — Вівальді був наймилішим, найлагіднішим…

Він знову замовчав.

— Вівальді? — перепитала я.

Він зітхнув і прибрав рушник із клітки. Вона була по­рожньою.

— Він міг співати Шуберта, — продовжував він. — Він так пишався собою.

— Він утік?

Кент Хаяші похитав головою.

Шар жовтого пір’я лежав поверх розсипу пташиного лушпиння й посліду на дні клітки. Занадто багато пір’я, і занадто воно свіже.

— Мені жаль, — сказала я.

Очі Кента були холодними й лютими, його обличчя скривилося в безпорадному гніві й болю.

— Що б це не було, — сказав він, — я не хочу цього. Я хочу, щоб ти забрала його.

— Я не розумію, — промовила я.

Він постукав у бік футляра щиколодкою пальця. Якусь мить нічого не відбувалося.

Потім скрипка глибоко вдихнула й поглянула на мене.

Її очі — я була впевнена, що це жіночі очі — розташовувалися обіч завитка скрипки. Округлі й широко розплющені, вони дивилися з цікавістю й аж виблискували від напруги. Білки в них були жовтими й налитими кров’ю. Повіки не мали вій. Коли вони заплющилися, їхня гладкість безслідно злилася з природними контурами інструмента. Якби вона їх заплющила й затримала подих, то навряд чи хтось би помітив, що вона жива.

Але зараз вона дивилася на мене, і вона дихала, вдихала й видихала, її тіло розширювалося і стискалося, ніби грудна клітка, f-подібні щілини обіч струн пропускали повітря, наче зябра. За мить вона вигнула шию, оголивши темні, худі сухожилля й вени за грифом, що спадали у ключицю, де вона з’єднувалася з тілом.

— Воно прокинулося кілька днів тому, — сказав Кент. — Ні з того ні з сього.

— Вона, — виправила я, — це вона.

— Як ти можеш знати напевне?

— Просто знаю. Звідки вона взялася?

— Воно було подарунком, — відповів Кент. — У мене є шанувальник. Анонімний.

— Вона, — знову виправила я, — не «воно».

Він насупився.

— Воно було лише скрипкою, — сказав він, — ще кілька днів тому воно було тим, чим було.

Скрипка глипала своїми очима то на мене, то на нього. Чи розуміла вона, що ми говоримо про неї?

У пам’яті зринув далекий спогад. Чи, може, цю історію розповідав мій батько однієї давньої ночі? Я не могла згадати деталей. Повсякденні предмети — чайники, мітли, стільці — розплющують свої очі, оживають після ста років бездушного існування, сповнені розуму, волі та пустощів. Як їх називали?

Йокаї.

— Забери це геть, — сказав Кент. — Продай його. Розтрощи його. Спали. Мені байдуже. Я цього не хочу.

Я ледь знову не виправила вжитий ним займенник.

Скрипка дивилася на мене, невинно та розгублено.

— Я повинен був здогадатися, — промовив Кент, майже про себе. — Я мав помітити, як воно… вона… дивилася на нього. Я міг би зарадити цьому. Я міг би…

Він замовк і понурив голову. Я подумала, що він ось-ось заплаче.

— Що трапилося? — запитала я.

— Воно… — я кинула на нього гострий погляд і він зітхнув. — Вона. Вона з’їла його. Вона з’їла Вівальді.

Він втупився благальним поглядом у скрипку, так ніби навіть тепер намагався виправити злочин. Саме в цей момент скрипка й гикнула. Єдина жовта пір’їнка вилетіла з однієї з тонких щілин у її животі.

Ми дивилися, як та пір’їнка з повільною, триклятою грацією падає на підлогу. Двоє моїх гостей глянули на мене — спершу Кент, а потім йокаї. Очі Кента звузилися й нагадували тліючі вуглинки, а очі йокаї натомість були широко розплющені, і в них не було навіть натяку на вину. В цю мить вони були настільки схожі на якийсь давній комедійний дует із водевіля, що я майже очікувала, як Кент візьме її до рук і вони почнуть виступ у ролі черевомовців. Але ніхто з них не промовив ні слова.

— Вівальді був… — почала я.

— Канарком, — продовжив Кент. — Він їв із моїх рук. Він сідав мені на плече, коли я тренувався. Він міг проспівати десять різних пісень. Він довіряв мені. А я допустив, щоб ця… штука…

Він схлипнув від відчаю і схопився за скрипку. На мить я подумала, що він розіб’є її, задушить чи розтрощить на друзки. Йокаї здригнулася. Її струни ослабли. Одна з них відмоталася від машинки й зависла навпроти своєї спіралеподібної голівки, тонке щупальце почало вирисовувати в повітрі насторожені, захисні s-подібні контури.

Кент завагався, потім змирився. Йокаї хвилиною пізніше заспокоїлась. Її струна ковзнула назад до кріплення й намоталася навколо нього — все ще напоготові, як я помітила, але прибрана.

— Мені потрібна