Читати книгу - "Будинок безлічі шляхів"

— Ходіть швидше! Що, не можете? — сердито сказав він. — Рухайтеся! 

— Ми стараємося, Високосте! — пропищав тонкий засапаний голосок. 

На доріжці з’явилася вервечка кобольдів, які важко пленталися, згинаючись під тягарем пухирчастих шкіряних мішків. Вони були не так сині, як сіро-зелені, і виглядали страшенно нещасними. Можливо, почасти цю їхню нещасність викликало денне світло, адже кобольди воліють жити в темряві, проте Чарліна подумала, що колір їхньої шкіри свідчить радше про клопоти зі здоров’ям. Ноги під ними тремтіли. Один чи двоє страшенно кашляли. Останній у вервечці почувався настільки зле, що похитнувся і впав, з його рук вислизнув мішок, із якого на сліпучо-білу доріжку викотилися золоті монети. 

У цю ж мить у полі зору з’явився безбарвний джентльмен. Він підійшов до лежачого кобольда і почав його копати. Він ані не копав якось особливо сильно, ані не виглядав якимось особливо жорстоким — це більше нагадувало те, ніби він намагається знову привести в дію якусь машину. Кобольд зіщулився під ударами і взявся відчайдушно збирати золоті монети назад у мішок, поки не позбирав їх усі, а тоді якось насилу звівся на ноги. Безбарвний джентльмен перестав копати кобольда і підійшов до принца Людовіка. 

— І це ж навіть не дуже тяжкий вантаж, — сказав він принцові. — І, напевно, останній. У них більше не лишилося грошей, хіба що король продасть свої книги. 

Принц Людовік зареготав. 

— Він радше помре, ніж це зробить, — що мене цілком влаштовує, звісно ж. Тому нам доведеться придумати якийсь інший спосіб роздобувати гроші. Утримання Кастель-Жоє обходиться страшенно дорого. 

Він подивився на навантажених кобольдів, які ледве пересували ноги. 

— Рухайтеся там, ви! Мені треба повертатися в Королівський особняк на чай. 

Безбарвний джентльмен кивнув і пішов назад до кобольдів, готовий ще раз когось накопати, а принц чекав на нього зі словами: 

— Уявляєш, якщо я більше ніколи в житті не побачу жодної оладки, то й це буде для мене надто швидко! 

Кобольди побачили, що надходить безбарвний джентльмен, і з останніх сил спробували квапитися. Тим не менше, Чарліні здалося, що минула ціла вічність, поки процесія зникла з поля зору, а на доріжці затихли кроки. Вона міцно притулила до себе Приблуду, яка, здавалося, була готова вискочити з кущів і погнатися за вервечкою кобольдів. Чарліна глянула крізь листя на Тіммінза: 

— Чому ви раніше не розказали про це? Чому ви не сказали про це принаймні чарівникові Норланду? 

— Нас ніхто не питав, — з ображеним виглядом відповів Тіммінз. 

«Ну звісно, ніхто не питав! — подумала Чарліна. — Ось чому лабок підкупив Ролло, щоби той посіяв чвари між кобольдами і дідусем Вільямом. Адже дідусь Вільям врешті-решт запитав би кобольдів про золото, якби не занедужав». 

Вона подумала, що добре, що той лабок уже мертвий. Якщо він справді батько принца Людовіка, як стверджує Тіммінз, то, певно, збирався трохи згодом убити кронпринца Людовіка і правити країною замість нього. Зрештою, десь так він був їй сказав. «Але, тим не менше, ще треба якось упоратися з принцом Людовіком, — подумала Чарліна. — Я справді мушу сказати про нього королю». 

— Схоже, тим кобольдам живеться нелегко, — сказала вона Тіммінзові. 

— Так, — погодився Тіммінз. — Однак наразі вони не просили нас про допомогу. 

«А вам, звичайно ж, і на думку не спало допомогти їм без їхнього прохання? — подумала Чарліна. — Ну чесне слово! Я здаюся!» 

— Покажеш мені шлях додому? — спитала вона. 

Тіммінз завагався. 

— Ти справді думаєш, що вогняний демон буде радий дізнатися, що гроші зникають у Кастель-Жоє? — спитав він. 

— Так, — відповіла Чарліна. — Або його сім’я. 

Розділ п’ятнадцятий, 

у якому малого Блима викрадають 

Тіммінз з наріканнями і зітханнями повів Чарліну заплутаним зворотним шляхом до печери кобольдів. Там він зупинився, радісно сказав: «Звідси ти вже і сама знаєш дорогу», — і зник у печері, залишивши Чарліну саму з Приблудою. 

Клопіт полягав у тому, що насправді Чарліна зовсім не знала дороги від печери додому. Вона кілька хвилин постояла біля предмета, який Тіммінз назвав кріслом-саньми, розмірковуючи, що ж робити далі, а ще — спостерігаючи за кобольдами. Ті не звертали на неї ані найменшої уваги і весь час фарбували, обстругували й обтягували тканиною цей предмет. Нарешті Чарліна вирішила опустити собачку на землю. 

— Приблудо, — попросила вона, — покажи мені дорогу до будинку двоюрідного дідуся Вільяма, будь розумною собачкою. 

Приблуда радісно потрюхикала геть. Але вже невдовзі Чарліна почала серйозно сумніватися, чи Приблуда дійсно така вже розумна. Собачка собі трюхикала, а Чарліна йшла за нею; і вони весь час повертали ліворуч, а потім праворуч, і знову праворуч — здавалося, вони йшли годинами. Чарліна глибоко поринула в роздуми про своє відкриття, тому кілька разів не встигала помітити, чи Приблуда повернула наліво, чи направо. Їй доводилося зупинятися в майже цілковитій темряві й кликати: «Приблудо! Приблудо!» — аж поки собачка не поверталася до неї. Мабуть, таким чином Чарліна подвоїла шлях, який їм довелося пройти, особливо Приблуді: та почала важко перебирати ногами й напружено дихати, висолоплюючи язик. Однак Чарліна не наважувалася взяти її на руки, бо боялася, що тоді вони точно не доберуться додому. Натомість Чарліна почала говорити вголос, щоби підбадьорити собачку й себе. 

— Приблудо, я просто зобов’язана розповісти Софі про те, що трапилося. Вона, напевно, вже переживає за Кальцифера. А ще я мушу чимшвидше розповісти королю про гроші. Але якщо я вирушу до Королівського особняка як тільки повернуся додому, то наткнуся там на отого жахливого принца Людовіка, який вдаватиме, ніби любить оладки. І чому він їх не любить? Оладки просто дивовижні! Гадаю, не любить — тому що він лабокін. Ні, я не наважуся говорити про це з королем при ньому. Певно, нам доведеться почекати до завтра. Як думаєш, коли принц Людовік збирається виїхати? Сьогодні ввечері? Король сказав мені прийти через два дні, значить, до того часу Людовік уже мав би виїхати. Якщо завтра я прийду досить рано, то встигну спершу переговорити із Софі… О Боже! Тільки-но згадала. Кальцифер говорив, що вони збираються вдати, ніби виїхали, значить, Софі там може і не бути. Ой, Приблудо, що ж мені робити? 

Чим більше Чарліна говорила про це, тим менше розуміла, що ж їй робити. Зрештою, вона втомилася говорити і просто мовчки пленталася за невиразною світлою цяткою — Приблудою, яка накульгувала і голосно сапала, але вперто чимчикувала попереду. Через незмірно довгий час Приблуда опинилася перед дверима, налягла на них — і вони опинилися у вітальні будинку Чарліниного двоюрідного дідуся Вільяма. Приблуда протяжно заскиглила і стала відхекуватися, повалившись на бік. Чарліна визирнула у вікно. У променях призахідного сонця квіти гортензії забарвилися в рожевий і багряний кольори. 

«Ми проходили цілий день! — подумала Чарліна. — Не дивно, що Приблуда така виснажена! І не дивно, що я сама також ледве стою на ногах! Зате Пітер уже мав би бути вдома, сподіваюся, він устиг приготувати вечерю». 

— Пітере! — гукнула вона. 

Не почувши відповіді, Чарліна підхопила Приблуду й пішла на кухню. Собачка легенько лизнула її руку на знак подяки, адже вона не мусила бігти власними лапами. За кухонним вікном вечірнє світло падало на