Читати книгу - "Посуха"

— Гей, ану погляньте на це.

Барнз клацнув мишкою, перемотуючи назад зернисте відео. Він проглядав записи з камери над аптекою, яка спрямована була на двері, що вели на склад у звичайнісінькому тихому провулку.

— Що там? Дау? — запитав Фок. Вони з Рако обступили екран.

— Не зовсім, — сказав Барнз, вмикаючи запис. Таймер показував 16.41 четверга. Трохи більш як за годину до того, коли Карен і Біллі Гедлерів знайшли мертвими.

Кілька секунд відео більше нагадувало непорушний фотознімок — нічого, крім безлюдного провулку. Аж раптом промайнув повнопривідний бездоріжник. З’явився — і менш як за секунду зник.

Перемотавши запис, Барнз увімкнув сповільнене відтворення. Коли знову з’явилася машина, він зупинив запис. Картинка була розмита, кут огляду незручний, але це не мало значення. Обличчя водія виднілося чітко. Крізь лобове скло дивився Джеймі Салліван.

* * *

Заки Фок і Рако дісталися провулку, вже сутеніло, але там усе одно не було на що дивитися. Барнз добре впорався з завданням, і його відпустили додому. Зупинившись під камерою аптеки, Фок роззирнувся. Вузенька дорога бігла паралельно до центральної вулиці Ківари. З одного боку на неї виходили затиллям агенція нерухомості, перукарня, клініка й аптека. З другого боку серед чагарників було зроблено декілька імпровізованих стоянок. Вони всі були порожні.

Фок і Рако пройшли провулок з кінця в кінець. Це забрало небагато часу. Заїхати в нього можна було з обох боків, а перехрещувався він з дорогами, які вели з міста на схід і на захід. У годину пік це чудовий об’їзний шлях через місто, якщо хочеш уникнути заторів. Але ж це Ківара, подумав Фок, тут не буває заторів.

— То чому ж це наш друг Джеймі Салліван так не хотів, щоб його побачили в місті за двадцять хвилин до вбивства Гедлерів? — відбився від цегли Фоків голос.

— На думку спадає декілька пояснень. І всі малоприємні, — відповів Рако.

Фок звів погляд на об’єктив камери.

— Принаймні тепер ми приблизно знаємо, де він був, — мовив Фок. — Він же міг устигнути дістатися звідси до маєтку Гедлерів, правда?

— Та звісно, міг.

Прихилившись до стіни, Фок задер голову. Цегла випромінювала всотану за день спеку. Фок почувався геть виснаженим. Він заплющив повіки — очі були мов піском засипані.

— Отже, у нас є Джеймі Салліван, який запевняє, що дружив з Люком, але бреше, де був того дня, і при цьому потрапляє на камеру за годину до того, як його друга застрелили, — сказав Рако. — А ще у нас є Грант Дау, який визнає, що терпіти не міг Люка, але має залізне алібі, та при цьому небіжчиця навіщось записала його ім’я.

Фок, розплющивши одне око, поглянув на сержанта.

— Не забувайте ще про водія загадкового білого пікапа, який міг бачити (а міг і не бачити) Люка на перехресті, коли той двадцять років тому повертався з річки на велосипеді, — мовив Фок.

— І це також.

Довгу хвилю вони стояли мовчки, вдивляючись у провулок, неначе там може з’явитися відповідь.

— Дідько, — нарешті буркнув Фок, відірвавшись від стіни й випроставшись. Це було нелегко. — Будемо працювати методично. Спершу знову викличемо Саллівана й запитаємо, як він у біса потрапив на камеру в провулку. Я вже по горло ситий його відмовками.

— Зараз? — запитав Рако. Очі в нього почервоніли — він утомився не менше за Фока.

— Завтра.

* * *

Коли вони вузьким проїздом поверталися на центральну вулицю, у сержанта задзвонив телефон. Рако зупинився на тротуарі, щоб вивудити його.

— Це моя дружина. Даруйте, треба відповісти, — він приклав телефон до вуха. — Привіт, красуне.

Вони зупинилися перед гастрономом. Фок, махнувши головою на двері, жестом показав, що піде й купить попити. Рако вдячно кивнув.

Усередині було прохолодно й тихо. Фактично це було те саме місце, де працювала Еллі, вечорами вистукуючи на касовому апараті ціну молока й цигарок. Коли знайшли її тіло, у вікнах молочного бару повісили плакати з її світлиною, щоб зібрати гроші на похорон.

Усередині все змінилося з тих часів майже невпізнанно. Але Фок досі пам’ятав, як шукав будь-який привід, щоб прийти потеревенити з Еллі, поки вона стоїть за прилавком. Як витрачав усі свої гроші на речі, що були йому геть не потрібні.

Старезні холодильники замінили на відкриті охолоджувачі, й Фок затримався біля них, відчуваючи, як вистигає розпалена шкіра. Але нутро й досі палало, неначе в гарячці. Нарешті Фок узяв дві пляшки води й обрав собі на вечерю трохи закручений по краях бутерброд з шинкою та сиром і запакований кекс.

Фок розвернувся, щоб віднести покупки на касу, й застогнав, угледівши там ще одне знайоме обличчя. Він не бачив власника гастроному з часів, коли вони обидва сиділи за партою в одних і тих самих задушливих класах.

Чоловік дещо облисів, але важкі риси обличчя майже не змінилися. Він був з дітей, які туго думають, зате швидко спалахують, пригадав Фок, відчайдушно силкуючись видобути з пам’яті його ім’я. Він підозрював, що час до часу цей хлопець ставав мішенню для Люкових жартів, а Фок, до його сорому, ніколи й не думав утрутитися. Зараз, підходячи до каси й викладаючи покупки, він змусив себе усміхнутися.

— Як справи, Іяне? — запитав він, останньої миті пригадавши ім’я однокласника, й дістав портмоне. Іян якось там. Вілліс.

Вілліс витріщався на покупки, наче забув, що саме слід з ними робити.

— Тільки оце, дякую, приятелю, — мовив Фок.

Продавець, нічого не відповівши, задер голову й поглянув мимо Фока.

— Наступний, — гукнув він дзвінким голосом.

Фок озирнувся. У крамниці більше не було ані людини. Фок знов обернувся до каси. Вілліс і далі підкреслено витріщався в нікуди. Фока накрила гаряча хвиля роздратування. І ще чогось, дуже схожого на сором.

— Ну ж бо, приятелю. Я не збираюся завдавати тобі прикростей. Куплю оце — і мене вже немає, — знову заговорив Фок, підсуваючи свою майбутню вечерю ближче до каси. — І нікому не скажу, що ти мене обслужив, чесне скаутське.

Чоловік так і витріщався мимо нього.

— Наступний.

— Ти серйозно? — Фок відчув у власному голосі гнів. — Місто здихає, а ти можеш собі дозволити послати покупця подалі?

Продавець, відвівши погляд, переступив з ноги на ногу. Фок думав, чи не забрати покупки, просто залишивши гроші на прилавку, коли Вілліс розтулив рота.

— Я чув, що ти повернувся. Менді Вейзер каже, ти чіплявся до дітей у парку, — промовив він, намагаючись додати в голос бридливості, але не в змозі приховати зловтіхи.

— Жартуєш? — зронив Фок.

Колишній однокласник похитав головою, знову перевівши погляд