Читати книгу - "Щоденник однієї зради, Еміліос Солому"

досі скидалося на юнацьке, худорлявий, і далі продовжував вдягатися в усе чорне за анархістською звичкою, довге волосся, зібране позаду у хвіст. Промайнула думка: «Чи він пам’ятає мене?» Той точно пам’ятав. Вони обмінялися блискавичними поглядами, водночас притягаючись один до одного. В очах на мить спалахнуло щось, вогонь зради, який усе ще жеврів десь вглибині. І... розминулися, кожен пішов у своєму напрямку, ніхто не обернувся подивитися вслід. Справжнє випробування, жарини якого ледь жевріли стільки років, а тепер знову розгорілися. Йому пригадався Макісів погляд на зворотному шляху до поселення. Команда пішла вперед, вони з Антигоною відстали, зупинившися біля опунції. Макіс тоді повернув голову, подивився йому прямо в очі, його погляд наче сфотографував їх удвох посеред безлюддя. І потім він повернувся й почимчикував за іншими.

Дукареліс намагався зрозуміти, що Макісові було треба в службових приміщеннях музею. Він теж прийшов побачитися з Антигоною? Успішно? Але та все заперечила. «Певно, випадково тут опинився. Ми з ним не бачилися вже двадцять років».

Через кілька тижнів вони знову наскочили на нього, заходячи в один з прибережних ресторанчиків. Він якраз виходив. Незручна мить небажаної зустрічі. Він стояв перед ними, невизначено посміхаючись, кумедна ситуація. «Як справи, Антигоно?» — спитав, ігноруючи присутність Дукареліса. «Привіт, Макісе, — спантеличено відповіла та, — не бачилися стільки років!» «Егеж! І скільки ж? — вишкірився він. «Років десь двадцять. Певно, що так,» — одразу відповів сам на своє питання й зайшовся якимось невротичним смішком. Скупе на слова спілкування. «Добре. Бувай. Поспішаю на зустріч...» — одразу попрощався він з нею і зник.

Дукареліс думає, що все це було не просто так. Це не була випадковість. Збіги з трояндами, які надсилав невідомий прихильник, зустріч у музеї, поруч із кабінетом Антигони, інша в ресторані. Якась диявольська закономірність у збігах. Згодом неодмінно мало б виявитися, що це саме він надсилав ті троянди. Може й про зникнення тоді щось знає? Чи не він стоїть за всім цим? Нічого з цих думок він не переповів слідчому. Не сказав, бо не хотів вчергове виставляти напоказ своє приватне життя, зраду, деталі про любовний зв’язок, який постав з невірності. Він наче й розкаювався, що неправильно вчинив, міг би полегшити справу слідству, надавши з самого початку таку ниточку. Але зараз не наважувався. Може, по поверненні до Атен він і сходить до відділку, і про все поговорить зі слідчим.

Увесь цей безлад думок, навалених на одну купу, як плінфа, з якої, за словами Сократа, можна побудувати за бажання будинок[37], з гуркотом кружляв у голові Дукареліса, коли той намагався потрапити до себе додому. По тому його сон був теж неспокійний. Він бачить відрізану батькову голову на стовпі. Разплющує очі, заплющує. Те саме. Крутиться в ліжку. Але голова не зникає, мучить його, а з нею інші рідні небіжчики, макабричні образи, важке дихання, хтось закинув його на цю чавунну пательню й повільно підсмажує, перевертаючи з боку на бік, доки на з’явиться хрустка скоринка. Сон як корова язиком злизала. Виходить знову надвір, іде між чорними будівлями, обережно ступаючи, щоб не шуміти й не потрапити комусь на очі. Темно, хоч око виколи, навіть місяць сховався. Він виходить з поселення і, коли обриси будівель зникають, запалює кишеньковий ліхтарик. Хтось, побачивши це, подумав би, що в нього поїхав дах. Якщо його помітять, знову поповзуть чутки. Але він ані грабіжник могил, ані не має інтрижку на стороні. Зараз у нього нічого нема на поживу їхній невситимій допитливості, окрім бажання знову зануритися в спогади тих вечорів над морем, безкрайого неба, що підступало впритул, нахилитися й зачерпнути хвилю, доторкнутися до піску, до їхніх тіл. Дивиться вгору, намагаючись знайти сузір’я. Чує якійсь шепіт, схожий на голос Антигони: «А он і Цефей, он його трикутна голова, одна нога спирається на північний полюс, а руки простягнуті до Кассіопеї», — але це просто холодний вітер шурхотить травами. Він відчуває у своєму тілі кожен первозданний елемент: кисень, кальцій і те, що вони прив’язують його існування до глибин Всесвіту. Адже його тіло утворилося з пилу зірок, які померли мільярди років тому. Він думає, що саме на цьому безлюдді можливо возз’єднатися з пуповиною, яка поверне його до витоків, до коріння, до відначального життя. Він хотів би лишитися на острові до серпня, коли з неба посиплеться дощ зірок. Знову опинитися на узбережжі в оточенні золотого пилу, промокнути від нічної вологи та сліз Святого Лаврентія. Але він і так надзвичайно затримався. Неможливо решту життя провести на Куфонисі. І наче дивом урятований моряк, якого ласка хвиль викинула на цей берег, він уже наполегливо вдивляється в лінію обрію зі сподіванням побачити там якийсь корабель.

51

Місцеві кажуть, що вчора хтось навіжений вештався якогось біса узбережжям. Бачили ледь помітне блимання, яке рухалося між скелями. Дідько їх знає, хто це був: може, сатаністи, а може — ті диваки з рюкзаками, що шукають безлюдних місцин і встановлюють там намети? Сьогодні молодь пішла вже не та, довіряти їй зовсім не можна! Погляньте, як вони пообписували пам’ятник на площі!

Дукареліс у піввуха слухає ці балачки, сидячи в кав’ярні, куди прийшов з самого ранку замовити кави, аби продерти очі. Хто б здогадався, що цей сатаніст — він сам? Знову настає час для соціологічних спостережень. Зі свого місця він дивився на місцевих як антрополог. Серед них у той момент сидів й священник, на вигляд як молодий хлопчина. Тисячі років не змінили мешканців острова. А й справді, що тут змінилося? На їхніх обличчях закарбувалася стратографія часу. Хоч їм цього й не збагнути, але ті, хто ходив по цих місцях тисячі років тому, продовжують впливати на їхнє життя. Звісно, останнім часом тут все докорінно змінилося, але люди, як такі, не змінюються. Він пригадує, що одночасно з його археологічною командою на острів прибули спеціалісти Грецької електричної компанії, щоб уперше повністю протягти дроти та електрифікувати острів. Асфальтованих доріг тоді не було, як і автомобілів, хоч би якогось допотопного зразка. Усі свої інструменти обидві групи перевозили на віслюках. А тепер по цій грудочці землі їздять десятки автівок, але ніхто до кінця не розуміє, навіщо вони тут?

Один із завсідників кав’ярні молодий албанець. У нього мозолисті руки. Хтось кличе його завтра до себе на поле, треба будувати огорожу. Обіцяє накинути дещо згори, основну платню ж забирає бригадир. І хай не ремствує, однаково весь час стирчить тут у кав’ярні.

— Не дуже ти