Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

не видався Соломії чи то безправним, чи, навпаки, наглючим приживальцем. Про зовнішність (а вона справила враження, звісно ж, просто об'єктивно, проте, справила) Лобода довго пояснювала Зайцеві. Пояснювала, хто це такий, Скляр, давній по нинішніх часах радянський кіноактор, той, що співав «На нєдельку, до второго, я уєду в Комарово!» Так ось, в Романа, як і в цього Скляра…

Значить, так. Чорне волосся. Веселі (авжеж, бувають саме такі!) вилиці. Усмішка, про яку інакше, ніж лукава — не скажеш. Але лукавство це виглядає не підступним, а…

— Ти, часом, не закохалася там?

— Припини. Не по темі. І взагалі, це ж ти у нас, здається, врізався у якусь скейтбордистку…

Заєць відповів туманно. Мовляв, врізатись у скейтбордистку — не болить. Аби не врізатися зі скейтборду. Фейсом на асфальт. З розгону.

Приїхав Бончук. Приперся на Позняки, так-так, «собственной пєрсоной». На честь першого дня авантюри Соломія задзвонила своєму наймачеві, тільки-но вийшла з метра, присівши на бордюр маленького позняківського фонтана.

Бонк розпитував, зокрема, й про хазяйство в будинку хрещениці. («Якщо б відкинути підозру (а я її не відкинула) про те, що в цього перця можуть бути якісь мутні плани, не такі прозорі, як кришталева любов до прибраної доні, можна було б вважати, що Бонк, крім іншого, страшенно скучив за домом. Як таким. Де чекають, де варять-печуть, де… пахне»).

Так от, Соломія при розмові згадала: там на кухні нема гострих ножів. А якщо все ж таки служниці доведеться й готувати, то з тупими лезами це таки буде смутною піснею…

Бонк бовкнув — «чекай». Зателефонував пізніше, гудів, якось ніяково. Мовляв, підскочить, звякне з-під будинку Лободи, хай спуститься. На хвилину, ну, на дві…

І ось мобільний знов занявчав, Соломія, уже напівсонна, поткнулась у ліфт, лише в нім зауважила, що на ногах — домашні капці. Нехай собі.

Бончук тупцював коло свого авта. Простягнув наворочену коробку. Ножі. Кухонні, фірмові.

— Канєшно, можна б когось зганять, привезли б тобі. Ну, там, ваабще… Але ж ножі дарувать, тобто, віддавать в руки за так, якщо людині ножа в груди не бажаєш — це ніззя. Їх лише купляють. Так що, давай по прикметі, бери, але давай мені копійку чи п'ять там, ну, полтіннік, що є — давай…

— У мене при собі нічого нема.

Лобода мимовільно, провела руками по боках, а була ж в улюбленій, просторій, як називала сама, хламиді. Сукні? Мішку! Тканина обіймала тіло, не притискаючись. Драпірувалася химерними хвилями. Класна, але кишені — катма.

Бонк задумався. Коротко, але, здається — всерйоз. Муляє ж йому та прикмета про ножі!

Соломія, задерши голову біля під'їзду, гукнула — «Сашо!»

Заєць вигулькнув на лоджії, вислухав прохання. Заєць скинув, загорнувши в якийсь папірець грошовий металевий дріб'язок.

Гей! Усі охочі на вісімнадцяти поверхах чули, як волала вона до свого дивакуватого «коханця» дивакувате прохання? І стовбичить тут ще з одним. Бере цей, старший (явно з колишніх малинових піджаків) в неї якісь, явно, гроші. Взамін — пакунок. Ого… Таємниці позняківського двору. Та хай вам, охочі спостерігачі, хай.

Спати хочеться.

Лобода піднялася на свій п'ятий, зайшла у квартиру. З-під дверей Зайцевої кімнати сочилося світло, спати він ще не заліз. Вона пошкреблась у двері:

— Сашо! Ти вважаєш, той Роман мене вже й зачарував? А я ось про що думаю. Навіщо він збрехав? Ну, про те, що у мангалі — сміття лише від старих господарів. Навіщо казати хатній робітниці це взагалі? Тим більше, брехати? Воно ж так: якщо, наприклад, ці попиляні сходинки й справді могли лишитися від колишніх хазяїв, може, вони сходи ремонтували, то матрац аж ніяк…

* * *

Це сталося наступного дня. Дикий крик, сповнений відчаю, різко пропоров відстояну тишу котеджу.

Соломія (звичайно, що у Нелиній шкірці) на кухні намагалася приборкати «Термомікс». Він — не якийсь там міксер чи блендер, вище бери, ага. Хитрий, шалено дорогий пристрій вмів не лише подрібнювати чи збивати. Він качав права. На екранчику, крок за кроком, висвічувалися лаконічні команди. Аж до того, коли треба відставити миску на бік, чи взяти до рук таку спеціальну мішалку. І не подумай опиратися! Крок ліворуч — так пихатий апарат відразу пошле «людську приставку» куди подалі…

Болючий, високий крик долинув згори. Лобода кинулася до сходів. Нагорі, за одними з дверей, крик перейшов у тонке скигління. Забігла й побачила: Ася, якось неприродно обпершись однією рукою на туалетний столик біля дзеркала, махала в повітрі другою.

Та, друга — червоніла й набрякала. Гірше! Червоніло обличчя. Очі, серед набряків, які наливалися, ставали шпаринками.

Дівчина хапалася за своє горло. Дихання свистіло. «Ковтати нє…» Мова лунала плутано.

Соломія схопила її за плечі, підштовхнула до ліжка, поклала, чи не силоміць. Встигла скинути на підлогу подушку. На що б не була ця стрімка алергійна реакція — голова мусить лежати низько. Аби отрута не піднялася по судинах до неї.

Але ж… Якби вона проковтнула щось, чого не можна — крику б не було! Значить, крикнула через гострий біль.

Так, рука. Набрякає! Соломія з усіх сил пальцями перехопила цю руку, вище червоної плями. Покласти б джгута. Але з чого, як вивільнитися, щоб пошукати якийсь пояс чи шарф?

Вільною рукою вдалося витягти мобільний з кишені робочого халата. «Швидка» прийняла виклик. Коли скоромовкою називала симптоми — почула: «анафілактичний шок». Льоду б прикласти, звузити судини біля укусу… Бо це — таки укус. Он, підлогою, совається, жовта, крилата. Лобода підошвою розчавила бджолу. Чи, може, осу?

З очей-шпаринок набряклим обличчям котилися сльози. Ася і собі намацала мобілку, здоровою рукою натиснула клавішу, зі свистом прошепотіла: «Ма… Вмира…» Кинула мобілку, шпаринки очей закочувались, і Соломія, стискаючи її руку, повторювала:

— Не помреш! Чуєш мене — не помреш! Я тут!

— Будь тут…

Від дверей почулися кроки. Якийсь незнайомий чоловік, кругловидий, круглоокий, з округло випнутим животом, здивовано оглядав кімнату.

— Наниз! До кухні, по лід! Лід — сюди!

(«Ким би він не був, як би не потрапив у будинок — це зараз плюс. Він і бригаду „Швидкої“ прийме…»)

Не розтискаючи пальців, які прислужилися живим джгутом, Лобода знову взялася за свій мобільний:

— Анатолію? Скажіть, в Анастасії — алергія на бджіл? Так, вкусила. Та дихає вона, дихає! Лікар зараз буде. І… може краще, аби й ви приїхали.

Бригада не забарилася. Фельдшер набирав у шприц рідину з ампул, лікарка ж розчепила пальці Лободи, схвально глянула на лід у носовичку — «все ж таки примудрилися трохи звузити судини, еге ж».

Соломія нарешті випросталася.