Читати книгу - "Слiди на дорозi"

Не менше автомата я любив свою машину. Вона була пофарбована в камуфляж темно-коричневого кольору і виділялася з-поміж інших зелених та салатових машин батальйону. У неї були проблеми з паливним насосом високого тиску (ПНВТ), тому на малих обертах вона глохла, була розбита коробка передач і постійно вибивало першу і другу передачу, а з усіх систем постійно витікала олива, соляра та антифриз. Загалом непростий апарат. Але я її відчував. Відчував, коли вона задихалась і акуратно підтримував у ній життя, балансуючи важелями та педаллю газу. Вона була продовженням мене, і я любив її з усіма тими недоліками. А від любові до ненависті один крок, і цей крок був температурний. У мороз я її ненавидів. Бувало випадково візьмеш голою рукою ключ, а він, як оса, жалить. Різко викидаєш і матюкаєшся собі під ніс, сам, мовляв, дурень. Соплі під носом замерзають, а потрібно розбивати кувалдою гусеницю, щоб прибрати кілька траків. А ще гірше вимочувати губкою з-під двигуна соляру з оливою або ж воду, доки не встигла замерзнути і не заблокувала рух тяг для управління машиною.

Часто всі механіки роти з моїм новим зампотехом залишалися в парку до пізньої години і навіть працювали на вихідних, щоб встигнути підготувати машини до чергового виїзду. Ніхто не був проти, всі розуміли відповідальність.

За рік у новому підрозділі багато чого змінилося. Тепер я не тільки розумів різницю між гайкою і болтом, а й знав, як зняти двигун з машини і встановити новий.

Чуток із Києва приходило все більше і більше. У бригаді ввели нові порядки: регулярно раз на тиждень нас збирали в Будинку офіцерів і проводили політзаняття, де командування мальовничо розповідало про маргиналів та люмпенів, що зібралися на Майдані і намагаються дестабілізувати ситуацію в країні. Згодом по бригаді почав ходити ролик із кадрами, де якийсь лідер харківської організації «Оплот» красномовно і з надривом звертається до людей на Майдані з закликом розійтися. Ми цьому вірили, оскільки не мали жодної іншої інформації. Але вірити не означає, що нас це якось хвилювало чи ми це обговорювали, загалом усім було байдуже. Ми жили в своєму ізольованому світі й нас хвилювали лише буденні проблеми, з якими ми стикалися тут і зараз. Солдати — не ті люди, які можуть усвідомити весь масштаб подібних подій. Та і складно оцінити факт брехливої пропаганди, якщо ніколи з нею не стикався.

Я, як і всі, не був здатний критично мислити і ніколи не стежив за новинами. Інколи я телефонував Мамі й запитував, що там відбувається. Мама розповідала про всі деталі, про беркут, який безжально бив мітингувальників, про людей, які виступали зі сцени, про все. Поступово ця тема порушувалась у нашому армійському колективі все частіше й частіше.

* * *

Тим часом наша служба продовжувалася. Саме був тиждень нічних занять. Себто вдень ми відпочивали, а вночі тренувалися. В армії є така тенденція, коли тепло — ми сидимо в казармі, а коли холодно — починається вся робота. Так вийшло і цього разу. Температура вночі досягала мінус двадцяти шести градусів. Кожну ніч нам давали якесь завдання, і ми його виконували.

Снігу було до колін. Дійшовши до якоїсь зруйнованої будівлі на полігоні, ми заховалися там від вітру і розвели багаття. Розставили пости і чергували по півгодини, позаяк довше стерпіти мороз було просто неможливо. Доки стоїш біля вогнища і грієш руки, перестаєш відчувати дупу, а коли повертаєшся спиною, щоб її зігріти, через п'ять хвилин перестаєш відчувати ніс. Було весело.

— Хлопці, ви чули, що Сущ складає списки охочих їхати на Майдан? — звернувся до нас зводний.

— Ні. Які списки? — запитав солдат у горці, що стояв біля багаття.

— Списки охочих їхати на Майдан, що тут не зрозуміло?

— У ролі кого?

— У ролі беркуту.

— Ого… оце то новина. Це взагалі як?

— Не знаю. Завтра зранку зможеш підійти запитати. Оплата щоденна.

— Скільки?

— Не запам’ятав. Подобово, здається. Валютою.

Настав мій час заступати на чергування. Зі мною пішов командир мого відділення на прізвисько Компас. Пройшовши сто метрів до місця, де нас уже чекали замерзлі колеги, ми змінили їх і стали дивитись у здоровенний, важкий радянський прилад нічного бачення, в який нічого не було видно, окрім візуальних шумів. За сценарієм, на нас мали напасти цієї ночі.

— Чо, сходимо завтра до Суща? — запитав мене Компас.

— Щодо поїздки?

— Ну так. Цікаво, що ж там за такі гроші пропонують?

— Мені цікаво, як це ми туди поїдемо у вигляді беркуту? Це, як мінімум, незаконно. Але сходимо, звісно.

— Ти знаєш, що там поруч ще один майдан зібрався?

— Це як?

— Антимайданом називається, — Компас засміявся.

— Ти жартуєш?

— Ні. Я серйозно.

— Що за цирк там твориться…

— Та, дійсно, дичина. Вчора дивився новини, що пости гайців біля Києва розбиті й там уже нікого немає.

— Тобі не здається, що попахує чимось дуже недобрим? З кожним тижнем не стихає, а лише все більше і більше розпалюється. Я інколи заходжу в комп’ютерний клуб, щоби в ютюбі подивитися ролики з Майдану. Складається враження, що там війна іде.

— Так, я теж бачив кадри. А чув, що в Криму також щось починається? — запитав Компас, переступаючи з ноги на ногу, витоптуючи під собою сніг.

— Чув. Захар телефонував своїм у Крим. Каже, що там все нормально і нічого не відбувається.

— А яким боком взагалі Крим до цього всього має відношення?

— Поняття не маю.

— Ти дивишся в нічник?

— А хулі толку? Я очима бачу більше, ніж через цю хєрню. Ну, хіба що, якщо хтось із них буде курити величезну сигару. Хоча, і в цьому випадку я її очима побачу без проблем.

— Як ти думаєш, скільки років цьому нічнику?

— Він вісімдесят якогось року.

— Ого.

— Ти знаєш, що у німців уже в Другу світову війну були прилади нічного бачення?

— Чувак, ти забув, з ким ти розмовляєш? — запитав він мене з награною важністю. — Я сержант повітряно-десантних військ! «Фахівець»! — продовжив він, махаючи піднятим вказівним пальцем.

— Звісно, не знаю.

Ми засміялись. Сніг за нашими спинами захрустів. Прийшла зміна.

Закінчивши нічні тренування, не здаючи автомати, ми поспали в казармі до обіду, а потім, як і домовлялись, разом пішли до зам-комбата. Сущ, як ми його