Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

Поглядаючи на нього, дружина сказала: «От жаль, що пішов сніг! Як же ви поїдете? Та й скоро ніч настане...» Боляче було дивитися, як вона квапила чоловіка, немов розуміючи, що безглуздо затримувати його тепер, коли все скінчилося.

«Як я поїду в таку погоду?.. — вагався Хіґекуро, але потім додав: — Прошу вас, відпустіть мене хоч на короткий час. Бо люди, не знаючи глибини моїх почуттів, напевне, пліткуватимуть, по-своєму пояснюючи мою відсутність. Ці розмови так чи інакше дійдуть до міністрів і накличуть на мене їхню немилість. Заспокойтеся і наберіться терпцю. Як тільки я перевезу її сюди, все владнається. Повірте, ви такі мені милі, коли міркуєте здоровим розумом, що я ні про кого іншого і не подумую».

«А мені, навпаки, набагато важче, коли ви самі поруч зі мною, а ваше серце десь інде... — тихо відповідала головна дружина. — Коли ж ви будете далеко і згадаєте про мене, навіть лід, що сльозами рукава скував, розтане...»

Присунувши до себе курильницю, вона заходилася старанно обкурювати його одяг. Сама вона, у м’ятому домашньому вбранні, здавалася ще худішою і слабшою, ніж зазвичай. Її засмученість викликала в нього жаль. Опухлі від сліз очі його трохи відштовхували, але, співчуваючи, він анітрохи не засуджував її.

«Все-таки ми прожили разом стільки років...» — згадував він, картаючи себе за легковажність, з якою, забувши про все на світі, віддав своє серце Тамакадзурі. Удавано зітхаючи, він одягнувся і запхав маленькі курильниці в рукава, щоб просочити їх пахощами. У м’якому, просторому вбранні, він вражав мужньою, шляхетною поставою, хоча красою й не досягав незрівнянного, блискучого Ґендзі.

Раптом з покою для служниць долинули голоси: «Сніг начебто вже перестав... Та й зовсім стемніло...» Супутники Хіґекуро, навмисне покашлюючи, нагадували йому, що пора йти.

Служниці Моку і Цюдзьо, вже лежачи, розмовляли між собою про те, якими жорстокими бувають стосунки між чоловіками й жінками в цьому світі. Дружина Хіґекуро, насилу зберігаючи спокій, сиділа, опершись на лавочку-підлокітник, але раптом схопилася, витягла з-під великого кошика курильницю і, підбігши ззаду до чоловіка, висипала її вміст на його одяг так швидко, що ніхто не встиг її стримати, а він сам, розгубившись, завмер на місці. Дрібні частинки попелу потрапили йому в очі та ніздрі, а він стояв, безглуздо озираючись, не розуміючи, що сталося. Попіл, забитий у всі складки одягу, Хіґекуро ніяк не міг струсити. Якби дружина була при здоровому розумі, то її витівка остаточно відштовхнула б від неї чоловіка, але тепер служниці з жалем казали: «Напевне, цей злий дух хоче, щоб чоловік зненавидів її».

Вони поспішно принесли нове вбрання, і Хіґекуро пере­одягнувся. Але попіл обсипав не тільки його бороду, а навіть, здавалося, все тіло. Тож хіба міг він з’явитися в такому вигляді в чистеньких покоях Тамакадзури? «Хоча, як то кажуть, в неї розум потьмарився, але такої ганьби світ не чув і не бачив!» — обурювався він, і недавню жалість до неї в його серці остаточно замінила неприязнь. Розуміючи, однак, що будь-які рішучі кроки тепер призвели б до небажаних наслідків, він узяв себе в руки і, хоча стояла глибока ніч, покликав монахів промовляти за неї молитви й заклинання. Ясна річ, легко собі уявити, якими огидними здавалися йому її зойк і лемент.

Усю ніч монахи били хвору, смикали то в один, то в другий бік, а вона кричала й плакала. А коли вдосвіта вона трохи заспокоїлася, Хіґекуро послав Тамакадзурі докладного листа: «Через те, що вчора ввечері одна особа в моєму домі мало не покинула цей світ, а, крім того, в такий сніг їхати було майже неможливо, то я довго вагався, поки не зрозумів, що промерз до самих кісток... Цікаво, що подумали Ви та Ваші служниці, коли зрозуміли, що я не приїду?» Потім до цих слів він додав такого вірша:

«Посеред снігу,

Що несамовито в небі кружеляв,

У мене серце билося,

Та на постелі в самоті

Вночі рукава лід скував...

О, це було нестерпно!..»

Хоча лист був написаний густою чорною тушшю на тонкому білому папері, але особливою вишуканістю не вражав. А втім, почерк був досить майстерним. Хіґекуро мав славу доброго знавця ієрогліфів. Тамакадзура не лише не переймалася тим, що Хіґекуро не зміг приїхати, але навіть не прочитала листа, на якого той покладав стільки надії. Тож, не отримавши відповіді, він зовсім зажурився і весь день провів дома, занурений у глибоку задуму.

Стан головної дружини, господині Північних покоїв, залишався незмінно важким, а тому Хіґекуро замовив молебень. Та й сам у душі звертався з молитвами до будд, благаючи повернути їй розум хоча б на короткий час. «Хіба я міг би витерпіти досі усі ці моторошні сцени, якби не знав, яка добра в неї душа?» — запитував він себе.

Коли звечоріло, Хіґекуро заквапився до Тамакадзури. Він завжди невдоволено бурчав, коли одягався, нарікаючи на те, що дружина не дбає про його вбрання. Так само й цього вечора не знайшлося нічого нового та пристойного, тож довелося їхати у вчорашньому, подекуди пропаленому й просмаленому, із поганим запахом навіть у спідніх шарах. Розуміючи, що очевидне свідчення ревнощів його головної дружини не сподобається Тамакадзурі, Хіґекуро довго переодягався у ванній кімнаті.

Служниця Моку, просочуючи його одяг пахощами, сказала:

«Як видно,

Покинута напризволяще

Й позбавлена взаємної любові,

Вона душевну гіркоту

На страшний вогонь перетворила...

Останнім часом ваше ставлення до господині так змінилося, що навіть стороння людина не може спокійно на це дивитися...» — додала вона, затуляючи рота рукавом. Очі в неї були досить гарні, однак Хіґекуро подумав: «І як я міг зачаруватися такою особою?» О, який же він був жорстокий!

«Стільки гіркоти

Зібралося в душі

За ці роки,

Що вогонь каяття

Аж груди розпирає...

Якщо Найсі-но камі[218] дізнається про цей ганебний випадок, я, напевне, залишуся ні з чим», — зітхнув Хіґекуро і вийшов.

Хоча він не бачив Тамакадзури лише впродовж однієї ночі, йому здалося, що за цей час вона стала ще привабливішою. Зачарований її красою, від відчув, що нікого, крім неї, не зможе любити. А коли згадав, який поганий стан в головної дружини, то вирішив на довше залишитися в покоях Тамакадзури.

Від своїх людей Хіґекуро дізнавався, що хоча в його домі справляються молитви й заклинання, злий дух, не вгамовуючись, і далі доводить нещасну дружину до несамовитих криків, тому бував там рідко, побоюючись несподіваних прикрощів, що могли зганьбити його добре ім’я. Коли ж усе-таки заїжджав туди, то тримався подалі від Північних покоїв і спілкувався тільки з дітьми.

Він мав дочку дванадцяти чи тринадцяти років і двох синів. Хоча Хіґекуро вже давно відцурався від господині Північних покоїв, але становище, яке вона досі займала в його домі, залишалося досить міцним. А от тепер, коли служниці відчули, що скоро цьому настане кінець, то впали в розпач.

Дізнавшись про те, що сталося, принц Сікібукьо сказав: «Яка ганьба, що моїй дочці доводиться терпіти таку негідну поведінку свого зрадливого чоловіка! Так вона стане