Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

Ми часто забуваємо, що сонце сходить і над обробленими полями, і над преріями, і над лісами. Всі вони однаково відбивають і вбирають його промені, і перші складають лише малу часточку величної картини, яку світило споглядає на своєму денному шляху. Для нього вся земля оброблена однаково, як сад. Отже, мусимо приймати дари його світла й тепла з належною довірою і щедрістю. Що з того, що я ціную ці боби і збираю їх восени? Це широке поле, в яке я так довго вдивлявся, сподівається не на мене як на головного рільника, а на важливіші для нього впливи, завдяки яким воно напувається і зеленіє. Не весь урожай належить мені. Чи ж не росте він почасти й для бабаків? Надії господаря не мусять закінчуватися на колоску пшениці (латиною spica, застаріла форма speca, від spe — надія); поле приносить не лише насіння чи зерно (granum, від gerendo — нести). То як◦же може не вродити? Чи ж не мушу я радіти щедрому врожаю бур'янів, житниці для птахів? Чи наповнять ці поля наші комори, має порівняно невелике значення. Справжній господар мусить забути про тривоги — білки-бо не переймаються тим, вродять у лісах каштани цього року чи ні, — і працювати щодня, не зазіхаючи на плоди своїх полів, подумки пожертвувавши не лише перші плоди[200], а й останні.

Містечко

Посапавши, а часом іще й почитавши й пописавши до обіду, я зазвичай купався в ставку, для забави перепливаючи якусь із його заток, змивав із себе пил трудів моїх, розгладжував зморшки, породжені наукою, і по обіді був цілковито вільний. Щодня чи через день я прогулювався до містечка, аби послухати плітки, що невпинно ходять поселенням, як не з вуст у вуста, то з газети в газету: якщо приймати їх гомеопатичними дозами, вони відсвіжують незгірш шелестіння листя чи скрекоту жаб. Я прогулювався лісами, щоб надивитися на пташок і білок, і так само прогулювався селом, щоб надивитися на мужів і юнаків; замість вітру в соснах я слухав торохкотіння возів. На заливних луках розбили колонію ондатри; під в'язовим і платановим гаєм на іншому обрії розташоване метушливе село людей, і вони цікавили мене не менше, ніж лугові собачки, що сидять біля входу у свою нору чи забігають до сусіда попліткувати. Я часто ходив туди подивитися на їхні звичаї. Містечко видавалося мені однією великою крамницею, що торгує газетами, а щоб не прогоріти, виставляє на Стейт-стрит, як колись у «Рединґа і Компанії», горішки, родзинки, сіль, борошно та іншу бакалію. Дехто настільки спраглий новин і має такі потужні органи травлення, що може довіку сидіти на людях, не зрушивши з місця, а повідомлення булькають і шепочуть повз нього, як пасати Егейського моря; такі допитливці мовби вдихають етер, що не позначається на свідомості, але веде до оніміння й робить нечутливим до болю, адже інакше новини боляче чути. Блукаючи селом, я незмінно бачив цілі ряди таких достойників, що або гріються на сонечку, розсівшись на ґанку й зиркаючи час від часу туди-сюди з ласолюбним виразом, або прихиляються до паркану, мов тії каріатиди, запхавши руки в кишені. Вони зазвичай вичікували просто неба, а тому чули все, що приносив вітер. Це найгрубіші млини, що абияк трощать і сяк-так перетравлюють чутки, які потім випорожняться у вишуканіші й тонші млинки в домі. Я зауважив, що серцем села були бакалійна крамниця, бар, пошта і банк; щоб інструмент цей працював, у потрібних місцях розмістили дзвін, велику гармату й пожежну карету; а будинки розташовані так, щоб витиснути з людини все, — стоять вони рядами, один навпроти одного, тож кожен мандрівець мусить пройти між рядів, а кожен чоловік, жінка чи дитина може змахнути шпіцрутеном. Звичайно, ті, хто стоїть при самому початку лінії й може завдати першого удару, бачать найбільше, та й їх самих видно найкраще, і платять за таке місце вони дорогу ціну; натомість біднота живе на околиці, де між будинками утворюються великі прогалини, тож мандрівник може перелізти через паркан чи звернути на коров'ячі стежки й порятуватися, зате там платять дуже низький податок на землю і вікна. Повсюди вивіски заманюють бідаху всередину: якісь, як-от у таверні чи харчевні, звертаються до його апетиту; якісь — до амбіцій, як галантерея чи ювелір; інші — до волосся, ніг, спідниць, надриваються й цирульник, швець і кравець. А◦найстрашніше — це запрошення навідати кожен будинок і побачитися з товариством, яке туди вчащає. Мені зазвичай вдавалося знаменито уникнути цих небезпек: я або рішуче прямував до мети без жодних вагань, як радять тим, хто проходить крізь стрій, або поринав думками у предмети високі, як той Орфей, що «заглушив голоси сирен, гучно співаючи похвалу богам і граючи на лірі, й тим уник небезпеки»[201]. Інколи я давав дьору, й тоді ніхто не знав, де мене шукати, — я на манери не зважав і без вагань пірнав у дірку в паркані. А◦ще я мав звичку вриватися в будинки, де мене добре бавили, і ситами виловивши зернята новин, подій і перспектив війни та миру, а також дізнавшись, чи не збирається світ закінчуватися, виходив задніми дверима і знов утікав у ліси.

Приємно було, затримавшись у містечку допізна, випливати в ніч, особливо темну й буремну, і йти під усіма вітрилами з яскраво освітленої вітальні чи лекторію, закинувши на плече мішок жита чи кукурудзяного борошна, до своєї затишної гавані в лісах, задраївши люки й спустившись на нижню палубу зі своєю веселою командою думок, лишивши стернувати тільки зовнішню подобу людини чи й узагалі прив'язавши стерно, коли лягав на курс. «Йдучи під вітрилами», я передумав багато приємних думок при свічці у своїй каюті. Хай◦би які сильні бурі траплялися на моєму шляху, вони не збивали мене з курсу й не спричиняли кораблетрощі. У лісах навіть звичайної ночі значно темніше, ніж думає більшість. Я часто зиркав угору, де над стежкою між крон дерев виднілося небо, щоб уточнити курс, а там, де вози не протоптали шляху, намацував свою малу стежку ногами чи стернував найтемнішої ночі за знайомими деревами, що їх обмацував руками, — скажімо, проходив між двох сосен, що стояли на відстані не більш як вісімнадцять дюймів. Інколи я повертався додому глупої, темної й дощової ночі, коли ноги самі намацували невидиму стежку, і мріяв усю дорогу, доки мене не пробуджувала необхідність підійняти руку,