Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

— Дякую тобі, Кулаков, що знайшов мене, — промовляю задумливо, і відчуваю себе на років двісті старшою. Ніби він і справді мене довго-довго шукав. А я чекала на нього.

— Що за «дякую» ще, — відсікає він одразу, — як я міг не знайти тебе?

Доторкаюся до сухих губ і труся об розпалене тіло одночасно. Він мене вмить під себе перекочує, але я намагаюся виявитися спритнішою. Майже залажу на нього і руки масивні грайливо дряпаю-чухаю.

— Ну так, усілася тут, — басить він і я радісно скрикую, коли він знову мене під себе завалює. — Зараз подивимося, що благодійниця тут ховає.

Сміюся, коли він шлейки сукні скидає і тканину в різні боки тягне.

— Що це тут у нас, — шепоче Кулак, вивалюючи і промацуючи мої груди.

— Припини, — для вигляду обурююся і з'їжджаю нижче ліжком, у спробі втекти від настирливих дотиків.

— Не припиню.

Цілуємося струмом, ніби в себе електрику вбираючи; а якщо розімкнемо контакт — то вона вирветься на волю й розійдеться вогнем на всі чотири сторони, викреслюючи кіптявою кілометри й кілометри.

У той же час Кулак м'якоть моїх грудей старанно масажує і підло дражнить соски. А я йому, напевно, всю потилицю роздряпала до крові, і кожне наступне різьблення від нігтів подобається йому більше й більше.

Зустрічаємося очима вже, коли він нестримано бере мене. І знову — поринаємо в щось умиротворене. Де все оглушливо тихо-тихо, бо всесвіт тільки ось-ось виник.

Він мене за шию всією довжиною руки до себе притискає і закачує таким ритмом, що я боюся очі розплющувати.

Я прикушую плоть його обличчя, бо нема шансів дотягнутися до чогось іншого. І тому що він мене так стиснув і так входить у мене, що я у відповідь не можу взяти участь!

Не хочу голосити знову, але забуваю про будь-які заборони, коли на обличчя вже волосся від поту налипло. Навіть мимоволі б'ю Кулака по нозі, коли він зупиняється, але тут же охаю, бо натиск лише посилюється.

Він повторює знову свою мантру — маленька моя, маленька моя — і я намагаюся щось промукати у відповідь.

Тупаю в душ у його номері.

Ще, блін, треба щось придумати із захистом під час сексу. І Васі якесь дивне ставлення до цього.

Не хочу тиснути, бо чую тут... тонкий лід. Іноді мені здається, що в нього якийсь обмежений досвід у сексі. Складно по поличках усе розкласти. Загальне враження таке. Не те щоб у мене був грандіозний досвід... Просто відчувається незвичним для такого чоловіка, як Кулаков.

У глибині серця сподіваюся, що це правда. Я, звісно, про це ніколи не дізнаюся. Але сама думка про таку можливість заводить мене, ніби іншою людиною підмінили.

У нього завантажений день, тому домовляємося зустрітися в кафе ближче до вечері. Нараду в Будинку Культури він скасовує.

І сканує мене поглядом своїм допитливим, коли про кафе заявляє. Мовляв, типу зіскочу чи ні. Мабуть, збирається мене там просто посеред їдальні розкласти.

Я хіхікаю, напредставляв реакцію оточуючих, а він хмуриться. Клятвено обіцяю, що зустрінемося в кафе і на підйомі емоцій пропоную потім погуляти.

Тепер підозріло зирить!

Заради Бога, та я переживу розкриття цієї великої таємниці! Тим паче, мені не сподобалося скільки вчора людей не приховували, що вважають його винним у моєму зникненні.

Без телефону — як без рук.

Добре хоч номер перекупників у мене записаний у блокноті, як і кілька важливих номерів.

Тепер завдання зателефонувати їм звідкись і щоб вони згадали мене з нового номера.

У Міри Никонівни, на жаль, немає ніякого старого непотрібного телефону для тимчасової заміни. Але вона дає мені зателефонувати. З усіх людей у Василькові ризикну зв'язуватися зі скупниками тільки через її телефон. Міра здогадується про мої грошові труднощі, тому... вона мене зрозуміє, якщо що.

Вишукую Ваню, бо чула вже, як учора Кулаков по ньому пройшовся. Нічого, його столична Величність ще отримає від мене гнівного стусана за свою поведінку.

Ех, серце стискається, коли бачу як Ваня радий мене бачити. Хоч і приховує, маленьке бісеня.

— Тепер знаю, що не ти ті записки писав, — усміхаюся йому.

— Точно не я! Ти що! Я б тобі все в обличчя сказав!

Ага, ну-ну.

— Що там, як малярство йде? Не набридло? Допомога потрібна? бо я, до речі, вмію!

— Ти? — дивиться з таким сумнівом, що я сміюся.

— Я, га! Ти ще багато не знаєш про мене, мій юний падаван.

Він хмуриться на незнайомому слові. Напевно, не знає, що таке "Зоряні війни". А мав би знати.

Вихоплюю поглядом куточок книжки за целофановими пакетами, де його речі безформною купою скинуті.

— Читати любиш?

— Ні! — протестує, як чорт у раю. — Це... це для підставки. На сторінках просто їм!

Ох і брехун дехто.

— Сергій Степанович тобі тарілки не дає?

Хоча... знаючи того пройдисвіта, то й не таке можливо.

— Ні! Він дає. Я не крав цю книжку! Я поверну її!

Усміхаюся, хоча тягне інше зробити. Підлітки часто крадуть, неважливо сироти чи домашні діти. Потрібно з причинами працювати, а не клеймом на все життя сприймати.

— Звісно, ні. У мене вдома багато книжок. Я тобі купу подарую. Хоч усі. Я кожну перечитала. Тепер тільки з ноута щось нове.

— А... а тобі не треба чи що?

Блакитні очі дивляться підозріло. Шукає підступ.

— Ні, не треба. Я квартиру продавати збираюся. І переїду в меншу. Там усі книжки не помістяться. Тож, ти мені навіть допоможеш.

— Так, — тягне він абсолютно по-дорослому, — книжки ж не продаси. На книжках зараз не заробити.

                                                                    ❤️❤️❤️

Шановні читачі! Запрошую вас до новинки про ХОКЕЇСТА та МЕДСЕСТРУ. Це теж ємоційно-гаряча книга, але більш молодіжна… і навіть більш серйозніша, як би дивно це не звучало. Ви можете знайти цю книгу на моїй сторінці.