Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ 30

— Ну, чого готова витягти зайця з капелюха? — нахиляється до мене Арінка, коли професор оголошує закінчення лекції.

— Це ти про що? — запитую, застібаючи сумку.

Понеділок – день навчальний. Ми виходимо з аудиторії, рухаючись у напрямку наступного кабінету.

Для когось такий перебіг життя можна порівняти з пеклом: стандарт, рутина, сірі будні. Аж ніяк. У мене інша думка. Спотворена, як і я сама. Для мене ці стіни – порятунок. У них моя втіха. Спілкування з людьми, знання та надія. В них надія на те, що настане моє «одного разу». Одного разу все стане по-іншому.

Скільки разів я прокручувала в голові, як відмовила Марку? Чи змінила б я рішення? Відповіла б інакше?

Можливо.

Після того, як я побачила сім'ю Аріни, я почала думати про прийняття.

Прийняття. Беззаперечне, безпрецедентне. Безоплатне.

Те саме, коли не маєш сумніву в людині. Коли впевнений, що обравши будеш щасливим. І сподівання лише одне — щоби це не пройшло. І шкодувати можна лише про одне: і життя одного мало, аби одне однин насолодитися.

Про що на смертному одрі шкодуватиме моя мати?

Чи про те, що присвятило життя тирану? Про те, що взагалі не жила? Про те, що колись була безвольна? Про те, що безвольна була завжди? Чи звинувачуватиме мене? Так? Нехай. Але чи знайде вона в цьому втіху? Якщо так, то нехай.

Іноді я розмірковую про прострації. Дивлюся на нашу сім'ю, ніби не маю до неї жодного стосунку.

Якби це не була моя мати.

Навіщо вона прожила життя? Кому потрібна її жертва? Кому потрібна вона сама? Хто згадає про неї, коли її не стане? Хто взагалі знає її справжню? Чи хоча б пам'ятає про неї справжню? Не ляльку, яку він з неї зліпив. Іноді хочу, щоб він вигнав її. Тоді вона прокинеться? Чи загине в снігу?

Якщо домашнього кошеня викинути надвір, він зможе захиститися від зграї собак? Так? Точно? Я маю знати напевно.

Вона моя мати.

Чи відповідальні діти за батьків, де батьки — діти. Хто кого має витягнути? Виростити? Чи скаже вона мені «дякую» згодом? Чи буде у нас цей час? Чи вистачить його?

Чи думають про це інші діти? Дорослі? Літні люди? Хтось про це думає? Про це думати нормально? Я маю знати напевно.

Вона моя мати.

— Ей, ти тут? Земля викликає Таю, — стискає моє передпліччя Аріна, і я виринаю з філософських роздумів.

— Так. Так, вибач, — трясу головою і м'яко посміхаюся, — я повернулася. Просто замислилась.

— У тебе часто буває. Хочеш поділитись? — хмуриться подруга.

— Ні, все гаразд, — не хочу говорити про це. Це надто… тільки моє.

— Гаразд, але я поряд. Ти ж знаєш? — турботливо питає Арінка.

— Звичайно, дякую, — я з трепетом зазираю їй у вічі. Хочу, аби вона знала, що дуже дорога мені. — То що там про капелюх і кролика? — питаю за кілька хвилин, коли ми пробралися нарешті сходами на другий поверх крізь натовп.

— Про новини і Мілену, Тай.

— О, цікаве порівняння. Обов'язково використай у завданні з літератури — сміюся, обернувшись до подруги. Хол у цій частині університету і сам вузький, а зі студентами біля стін доводиться проходити по одному.

— Так Ти збираєшся відкритися їй? — голосніше цікавиться Аріна, щоб я розчула.

— Смієшся? — усміхаюся, хоч вона й не бачить. — Я взагалі не маю такої звички. Ти – мій виняток! — кажу півоберта до неї.

— Приємно, але Маркуші треба було дати шанс.

— Не починай. Я тільки заспокоїлася, — бурчу і напрочуд спритно лавірую між студентами.

— Заспокоїлася? Правда?

— Так, і ти, — я розвертаюся обличчям до Аріни, продовжуючи йти спиною, — між іншим, — піднімаю вказівний палець у навчанні, — заважаєш мені прогресувати в цьому напрямку.

— Не я одна.

— В сенсі? — у нерозумінні піднімаю брови, роблю спробу обернутися, але Аріна гальмує мене, схопивши за передпліччя. Мені потрібна секунда, щоб подивитися на руку подруги. Ще секунда, щоб перевести погляд на її обличчя. І секунда, щоб повернутись і йти по-людськи.

І секунди завмирають. Знову.

Запах. Той самий. Мій улюблений. Пучки пече навіть крізь піджак та сорочку. Не підняти очі – спокуса. І моя особиста перемога. У той момент мені подумалося, що, зазирнувши в його очі, я більше не вирину. Не зможу виринути. А пірнути не маю права. Не маю жодного права підставляти його перед батьком. Пізніше прокручуючи в голові цей момент і розбираючи його на частини, я пошкодую про це. Але це згодом.

— Це входить у звичку. Подобається. — чую шепіт. Мить. Міцні руки стискають мою талію так, що дихати стає справді важко.

Я зрозуміла лише потім, що кілька разів провела носом по виїмці між його ключиць. Гальмую? Ні, з ним я себе відпускаю. Мить. Єдина мить, а потім він припіднімає мене, выдсторонюючи.

— Вам слід бути обережнішою, Таїсія. Доброго дня, — холодний. Нині він професор. — Аріно, — киває, проходячи повз неї. А я дивлюсь йому вслід. Дивлюся на фігурні плечі, гарну спину, і, чорт забирай, міцну задницю. А я знаю, яка вона. Я дивлюся як він віддаляється, сміливо приймаючи це. Так і не наважившись зазирнути йому у вічі.

— Ти така ідіотка, Таю. А головне – спокійна.

— Аріно, просто мовчи, га?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно