Читати книгу - "Хмари"

- Та що ж маємо робить? З ким маємо битись і войдуваться і за що? - спитав один гість, але Павло не дав йому й скінчити.

- З темною силою треба войдуваться! Нам не треба ні землі, ні води. Нашою водою можна світ потопить; нашою землею можна засипать волю всіх людей на цілому світі. Нам не треба солдатчини! Нам не треба кадила й кропила! Ми й так темні й глухі; ми й так маємо більма на очах! Нащо нам великі дзвони? Нащо нам золотоверхі монастирі? Нащо нам топити віск перед образами?

- Не кричи, сину, бо ми чуємо! Пожалій себе! - здержував його батько, а сам несамохіть милувався сином. Його завзяття, палка вдача, розум, розвитий наукою, - все те тішило батька так, що він задивлявся на блискучі синові очі, на палаючі щоки. Він був гордий сином перед сусідами.

- Наша земля на Україні як золото, а народ наш часто голодує. В нас нема промислівства, а про народ ніхто й не дбає, ніхто його не напутить, не вчить, не наводить на розум. Наша народна пісня поетична й чудова, як утвори перворядних геніїв; наша поезія, наша мова багата, як щире золото. І все те марно занапащається, пропадає, лежить непочате. І доки воно лежатиме? Нам не треба війни, а треба просвіти! Нащо нам земля й вода? Нащо кропило й кадило? Грека й латина? А нас тільки тим і годують і не дають нам нічого луччого, держать нас і народ наш в темноті, не дають народові навіть св. письма на його мові, що вже мають дикарі, не дають нам нашого хліба, не дають нам нашої мови, не дають нам нашої волі, науки, школи, просвіти.

Павло встав і почав махать руками. Його червоне лице палало, як в огні, очі блищали завзяттям і надзвичайною красою сміливості. Він почував у собі таку любов до нової ідеї, що старий батько своїм серцем несамохіть почутив, що в синових словах є щось нове й правдиве. А син все говорив та говорив. Його язик, такий легкий, як і в батька, ледве встигав вигортать і виявлять силу думок, всю силу гарячого почування, котре наче кипіло й клекотіло в його серці. Мати одсунула од його холодний недопитий стакан і присунула другий, гарячий. Син не доторкнувся до його й не переставав говорить. Нове убрання, нова мова, якісь ідеї, котрих вона добре не втямила, хоч трохи й постерігала, надзвичайний запал і навіть злість, з котрою злітали слова й думки з синового язика, - все те дуже здивувало матір, котра до цього часу за ніякі ідеї нічого й не чула. Вона бачила, що чиниться щось не-чуване, і перш од усього злякалась. Інстинкт материнський найпередніше заговорив в її серці. А гості все сиділи мовчки та тільки дивились.

- Де наша минувшість, де вона ділась? Де наша козацька воля і рівність? Нам не треба Туркестану, [65] не треба солдатчини, не треба панів!

- Та чого ж нам треба? - спитав батько несміливо й тихо, сливе нишком.

- Та чого нам не треба, коли ми нічого не маємо! І Павло витяг з кишені жмут паперу, писаного й літографованого, й твердою рукою кинув на стіл. Мати й батько, сестри й гості - всі жахнулись й одхилились од стола. Велике завзяття, й гаряче слово, і жар серця, і темний вечір - все те впливало на слухачів так, що їм здалось, ніби він кинув на стіл якісь чари, а не пучок паперу.

Між тими паперами було багацько писаних і літографованих перекладів нових європейських авторів: Ренана, [66] Бюхнера, [67] Фейербаха, [68] Прудона, [69] деякі заборонені цензурою твори Шевченка і багато дечого іншого.

- Нехай же це все полежить до завтрього, бо тепер не буде часу читать. Ти все говориш, - сказав батько, - а я мовчу. Мені обридло вже мовчать. Мовчи ще ти, а я говоритиму! Я тобі тим часом розкажу, як були собі дві молодиці, та обидві такі цокотухи, такі лепетухи! Якраз такі, як ти та я, що одна другої ніяк не переговорить! Одна другій щось розказує. Обидві разом своє товчуть, і одна одної не слухає. Ото раз вони пішли в заклад, хто кого переговорить.

- Ет, тату! Нам не треба анекдотів! Нам не треба балакання; не треба слів, а треба діла! - крикнув син, перебиваючи батька.

- Отуди ік бісовому батькові! Я говорив цілий вік, а оце при тобі доведеться мовчать! То я вже й не знаю, чого тобі треба. Як ми вчились, нам і в голову не приходило, чого треба, а чого не треба!

- То-то й горе! А нам от і в голову прийшло! Ми хочемо все перетрусить, передивиться. Ми не хочемо жить навмання, йти навпомацки, говорити, думать і робить по чийомусь там розумові чи по баб'ячих давніх переказах.

- Боже мій! Що з тобою сталося? Що там у вас діється в тих школах, коли ти так змінився, зовсім не той став! - бідкалась мати й ніяк не могла втямить, а тільки догадувалась, що з ним сталась якась зміна, котра дуже не припадала їй до серця. - Не п'є чаю, не їсть, сердиться, верещить! Ти собі груди порвеш! Що там у вас скоїлось таке безглузде по школах? Я не спатиму цієї ночі.

- Про мене, мамо, й не спіть, а зо мною сталося те, що бачите.

- Бач, жінко, було його малим не пускать горобців дерти з мужицькими дітьми, - промовив батько, - а все то в тому винні горобчики!

Той жарт розсмішив усіх. Всі засміялись, навіть молодий студент осміхнувся, а гості не знали, що думать, що й казать. Одначе всі вони кинулись до заборонених творів Шевченка, і дехто почав їх голосно читать. Всі слухали з великою охотою й цікавістю, незгірше, як слухали й молодого Радюка.

Павло тим часом