Читати книгу - "Сплячі красуні"

– Слава богу. Я більше не можу дивитися на це божевілля. Ну, й що тепер ти збираєшся робити?

Нелл знову лягла на спину, потім перевернулась на бік, обличчям до фарбованого квадрата на стіні, де рядком були прикріплені шкільні фотографії трьох її дітей.

– Не сприйми це як образу, милесенька, але я збираюся відпочити. Я жахливо вимотана.

– О! – Сілія одразу ж зрозуміла. – Добре. Гаразд. Солодких сновидінь тобі, Нелл.

– Сподіваюся, що так, – сказала Нелл. – Люблю тебе. Можеш забрати собі будь-що з мого, що тобі схочеться.

– Я тебе теж люблю, Нелл.

Сілія поклала долоню на плече Нелл. Нелл коротко накрила її своєю, а потім згорнулась клубком.

Сілія сіла за їхній маленький стіл і почала чекати.

Коли Нелл стиха захропла, вона підвелася подивитися. Обличчя її співкамерниці обвивали пасма, вони тріпотіли й опадали, і поділялися на нові пасма, колихаючись, неначе морські водорсті в ласкавому припливі. Очі Нелл перекочувалися під повіками. Може, вона бачить сон про них, разом, на волі, як вони сидять десь на пікніковій ковдрі, може, десь на пляжі? Ні, мабуть, ні. Мабуть, Нелл сняться її діти. Вона не була найемоційнішою партнеркою з усіх, з якими Сілія мала зв’язок, звісно, вона небалакуча, але Нелл мала добре серце і любила своїх дітей, завжди їм писала.

Жахливо самотньо буде без неї.

Та що за чорт, подумала Сілія, і вирішила залягти й самій.

За тридцять миль на схід від Дулінгського виправного закладу, і майже в той самий час, коли відпливала в сон Нелл, у Коглинському окружному суді сиділи в наручниках два брати. Ловелл Ґрайнер думав про свого батька і про самогубство, чи не спокусливіше воно за тридцять років у тюрмі штату. Мейнард Ґрайнер мріяв про купу смажених реберець, як ті, що він ними ласував кілька тижнів тому, якраз перед крахом. Ні той, ні інший не мали жодного уявлення про те, що зараз відбувалося в широкому світі.

Бейліф, який їх охороняв, уже знудився від чекання.

– Що за херня. Піду-но я подивлюся, чи суддя Вейнер там у нужнику прилипла, чи збирається щось врешті робити. Мені не стільки платять, щоби я няньчився тут з вами, клятими білими довбодятлами, цілісінький день.

Коли Сілія вирішила приєднатися до Нелл уві сні; коли Бейліф увійшов до нарадчої кімнати, щоб попитатися в судді Вейнер; коли Френк Ґірі побіг галявиною з будинку, в якому колись жив, з дочкою на руках і своєю незгідливою дружиною на два кроки позаду нього; коли відбувалися всі ці події, тридцятеро з чимось громадян спробували зненацька увірватися в Білий Дім.

Їхній авангард – троє чоловіків і одна жінка, всі молоді, всі на позір нібито неозброєні – полізли через паркан Білого Дому.

– Дайте нам антитоксин! – стрибнувши з паркану вже на територію, заволав один з тих чоловіків. Сухорлявий, із зав’язаним у хвіст волоссям і в кашкеті «Кабс»145.

З десяток агентів Секретної служби, з пістолетами напоготові, оточили порушників, але в той же момент значно більша хвиля людей з того натовпу, що купчився на Пенсильваніяавеню, прорвалася крізь бар’єри і полізла на паркан. Ззаду до них кинулися полісмени в спецспорядженні проти масових заворушень і почали стягувати з паркану. Пролунали підряд два постріли, і один з поліціантів зашпортався й лантухом упав на землю. Після цього стрільба перетворилася на стіну звуку. Десь поруч вибухнула граната зі сльозогінним газом, і вздовж хідника почав розгортатися клуб попелястого диму, відігнавши геть більшість людей, які там пробігали.

Мікейла Морган, у дівоцтві Котс, спостерігала цю сцену на моніторі у фургоні «Ньюз Америка», припаркованому по той бік вулиці перед ЦКЗ, і потирала руки. Вони в неї помітно тремтіли. Очі в неї свербіли й сльозилися після трьох доріжок, які вона щойно занюхала на режисерському пульті крізь десятидоларову банкноту.

На передньому плані кадру з Білого Дому з’явилася якась жінка у темно-синій сукні. Віком десь як мати Мікейли, з чорним до плечей волоссям, прокресленим пасмами сивини, з низкою перлів, що підстрибувала в неї на шиї. Просто перед собою, наче гарячу каструльку, вона тримала дитину, її опущена голівка була оплетена білим. Ні разу не обернувшись анфас, жінка пройшла плавною ходою і зникла за краєм кадру.

– Гадаю, мені варто ще трохи зарядитися, ти не проти? – спитала Мікейла свого техніка. Той їй відповів: «Хоч уграйся» (мабуть, недоречний вибір слів, зважаючи на обставини) і подав пакетик.

Коли юрба атакувала садибу № 1600 на Пенсильванія-авеню, Лайла Норкросс їхала в бік Дулінга. Думки її були про Джареда, свого сина, і про ту дівчину, Шейлу, напіврідну сестру свого сина, його батька дочку – яке в них тепер цікаве нове сімейне дерево! Хіба нема чогось спільного в рисах їхніх облич, у Шейли і в Клінта, ті лукаво підігнуті догори кутики губ? А чи так само вона неправдива, як її батько? Може бути. Чи втомлена, як втомлена зараз Лайла, ця дівчина, чи досі вона відчуває наслідки усієї тієї біганини й стрибків минулого вечора? Якщо так, ну, тоді вони з нею теж мають дещо спільне, дещо інше, а не тільки Клінта і Джареда.

Лайла загадалася: а якщо вона зараз просто ляже спати, самоусунеться від усього цього шарварку. Безперечно, це було б найлегше. Ще кілька днів тому їй не спала б така думка; кілька днів тому вона бачила себе сильною, рішучою жінкою, яка все тримає під контролем. Бодай колись вона виказувала претензії Клінту? Ні разу, як їй подумалося у світлі її нового осягнення. Навіть тоді, коли вона з’ясувала про Шейлу Норкросс, дівчину, яка має його прізвище, і її прізвище також.

У розмислах про все це Лайла повернула на Центральнустрит. Вона ледь зауважила той компактний брунатного кольору легковик, що завернув ліворуч повз неї і помчав на пагорб у тому напрямку, з якого вона щойно приїхала.

Водійка того авто, середнього віку жінка, везла до Мейлока, в лікарню свою матір. На задньому сидінні машини літній батько цієї жінки середнього віку, який ніколи не належав до обачних чоловіків – штовхач малюків у плавальні басейни, гравець, який робить ставки на трифекту146, безжурний пожирач маринованих ковбасок із запотілих банок на прилавках придорожніх бакалійних крамничок –