Читати книгу - "Сплячі красуні"

– Я дам тобі п’ятдесят баксів, якщо ти їй засадиш, – сказав Курт. Він обернувся до Кента. – Або тобі. Готівка на кону.

– Нафіг, – сказав Кент.

Так само намурмосений, він пішов туди, де завалився збитий ним торс манекена, і тепер топтався по ньому, продавлюючи грудну порожнину з негучним хрусь-хрусь-хрусь ламкого пластику.

– Ні, навіть за мільйон, – сказав Ерік.

Він так і сидів біля лазу куреня, націлившись ломачкою на свого друга.

– А от за сотню проколупаю отут дірочку, – опустив він ломачку, торкнувшись правого вуха Ессі, – і посцю туди.

Джаред бачив, як здимаються і опадають груди Ессі.

– Серйозно? За сотню?

Було ясно, що для Курта це звучить заманливо, але сто доларів – це чималий шмат грошви.

– Та нє. Я просто жартую, – підморгнув Ерік приятелю. – Я б не взяв у тебе за таке гроші. Я зроблю це безплатно.

Він нахилився до Ессі, намагаючись кінцем ломачки пробитися крізь запону до її вуха.

Джаред мусив уже щось роботи; не міг він отак просто дивитися й знімати, дозволяючи їм робити таке з нею. «То чому ти не поворухнешся?» – запитав він себе, і в цю ж мить його айфон, міцно стиснутий в спотілій руці, стрибнув угору – швах! – і з тріском приземлився на хмизняк.

Навіть з педаллю, втопленою в долівку, маленький пікап контролю за тваринами не видавав більше п’ятдесяти миль. Не через обмежувач швидкості на двигуні: пікап був просто старим, і вже вдруге так гнав за цю добу. Френк кілька разів подавав заявки на нову машину до міської ради, і відповідь завжди була та сама: «Ми візьмемо це до уваги».

Френк вів машину, зігнувшись над кермом, і уявляв собі, як він збиває цих містечкових політиканів на порох. А що б він сказав, якби вони благали його припинити? «Я візьму це до уваги».

Повсюди він бачив жінок. Жодна з них не була сама. Вони купчилася групками по троє й по четверо, балакали між собою, обіймалися, декотрі з них плакали. Жодна з них не кинула погляду на Френка, навіть коли він пролітав повз знаки «стоп» і на червоне світло. Отаким чином, мабуть, їздить Флікінджер, коли обдовбаний, думав Френк. Обережніше, Ґірі, бо ще переїдеш чийогось кота або чиюсь дитину.

Але ж Нана! Нана!

Озвався його телефон. Він натис «ВІДПОВІСТИ», не дивлячись. Дзвонила Ілейн, вона ридала.

– Вона спить і не прокидається, і все обличчя в неї в отій гидоті! Біла гидота, як павутиння!

Він проминув трьох жінок, які обіймалися на розі вулиці. Вони були схожими на гостей якоїсь психотерапевтичної телепередачі.

– Вона дихає?

– Так… так, я бачу, як цей покрив ворушиться… здіймається, а потім ніби як трішки всмоктується… ох, Френку, я думаю, ця штука у неї і в роті, і на язику! Піду зараз візьму свої манікюрні ножиці і зістрижу її!

Його мозок цілком заповнила картина. Така чітка й огидно-реалістична, що на якусь мить затьмарилась вулиця попереду нього: Родачка Сюзанна Яснолист вгризає свого чоловіка за ніс.

– Ні, Іл, не роби цього.

– Чому ні?

Дивитися замість новин «Щоденне шоу», коли відбувається найбільша в історії подія, – якою ж це дурнуватою треба бути? Але такою вона й є, колишня Ілейн Наттінг із Кларксберга у Західній Вірджинії144. Така ця Ілейн цілком і повністю.

Щедра на поспішні висновки, бідна на інформацію.

– Тому що це їх будить, а коли вони прокидаються, вони – як божевільні. Ні, не божевільні. Це більше схоже на сказ.

– Ти ж не хочеш мені сказати… що Нана більше ніколи… Якщо вона взагалі ще Нана, подумав Френк. Родак Яснолист явно побачив не ту ласкаву й ніжну жінку, до якої він, поза всяким сумнівом, був звик.

– Ілейн… любонько… ввімкни телевізор і ти зрозумієш усе сама.

– Що нам робити?

Тепер ти питаєш мене, подумав він. Тепер, коли тебе приперло до стінки, звучить: «Ох, Френку, що нам робити?» Він відчував гірку, сумовиту втіху.

Його вулиця. Нарешті. Слава Богу. Садиба вже перед ним.

Усе буде гаразд. Він доб’ється, щоб усе було гаразд.

– Ми повеземо її в лікарню, – сказав він. – На цей час вони там, мабуть, уже знають, що робити.

Краще б вони знали. Краще б вони там уже знали. Бо це ж Нана. Його маленька дівчинка.

Поки Рі Демпстер роздумувала, варто їй чи ні брякнути на офіцера Дона Пітерза, Боїнг-767, який три години тому піднявся в Лондоні і з крейсерською швидкістю летів над Атлантикою в південно-західному напрямку рейсом з Гітроу в аеропорт імені Джона Фіцджералда Кеннеді, звернувся по радіо до служби управління польотами з повідомленням про спалах якоїсь хвороби на борту і просив консультації щодо правильного способу дій.

– Ми маємо трьох пасажирок, одна з них – юна дівчина, на яких з’явилося… ми не певні, що саме. Лікар на борту каже, що це, можливо, якийсь грибок або якась порость. Вони сплять чи принаймні здається, що вони сплять, і лікар сказав нам, що основні показники життєдіяльності в них нормальні, але ми непокоїмося, що дихальні шляхи в них можуть бути… ага, заблоковані, і тому він збирався…

Точна причина запинки, яка трапилася, була неясною. Почулася якась колотнеча, брязкіт металу, скрегіт і крики:

– Їм не можна сюди! Приберіть їх звідси!

І ревіння, схоже, ніби якоїсь тварини. Ця какофонія тривала майже чотири хвилини, поки не обірвався радіолокаційний слід 767-го, ймовірно, в ту мить, коли він увійшов у воду.

Доктор Клінтон Норкросс розгонисто крокував Бродвеєм на свій сеанс з Євкою Доу, тримаючи блокнот у лівій руці і клацаючи авторучкою в правій. Тілом він залишався у Дулінгському виправному закладі, але розум його блукав у темряві на Гостинно-Гірській дорозі, заклопотаний думкою: заради чого Лайла йому збрехала. І – можливо – заради кого вона йому брехала. За кілька ярдів від нього, нагорі, в одній із камер Крила B Дулінгського виправного підвелась і сіла на своїй верхній койці, щоби вимкнути телевізор, Нелл Сіґер, утримувана № 4609198-1, термін ув’язнення від п’яти до десяти років (правопорушення Класу B: зберігання наркотиків з метою розповсюдження.)

Маленький телевізор з тонким, не товщим за закритий ноутбук екраном, стояв, спираючись на бортик койки, у неї в ногах. Він показував новини. Співкамерниця Нелл і