Читати книгу - "Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер"

Пастер постукав пальцями по подіуму.

— Я завжди любив ваш стиль, докторе Кронскі. Вашу відданість ідеалам екстинкціонізму. Роками я стежив за вашою кар’єрою, ще відтоді, коли я був дитиною в Дубліні. Останнім часом, проте, мені зда­ється, що організація збилася з наміченого шляху, і це не лише моя думка.

Кронскі стиснув зуби. Он як. Виклик його керів­ництву.

— Будьте обережні в тому, що ви говорите, Пас­тере. Ступаєте на небезпечну землю.

Пастер подивився на підлогу під ним, де була роз­лита вода.

— Ви маєте на увазі, що я можу заснути з рибка­ми? Ви вб’єте мене, докторе? Простого юнака. Не ду­маю, що це збільшить довіру до вас.

«Він має рацію, — подумав Кронскі, — я не можу вбити його; я повинен виграти цей суд».

Доктор натягнуто посміхнувся:

— Я не вбиваю людей. Тільки тварин. Таких, як тварина в цій клітці.

Деякі учасники підтримали Кронскі оплесками, але було багато й тих, що утрималися.

«Було помилкою прийти сюди, — несподівано усвідомив Кронскі. — Занадто далеко. Ніде призем­литися приватному літаку. Наступного року я спро­бую знайти містечко в Європі. Я оголошу про пере­їзд відразу ж, як тільки розітру на порох цього нахабу».

— Дозвольте оголосити правила, — продовжив Кронскі, думаючи: «Оголошення правил дозволить мені виграти декілька голосів, з психологічної точки зору».

— У цьому немає потреби, — сказав Пастер різ­ко. — Я прочитав декілька версій. Обвинувач ви­кладає свою точку зору, захисник — свою. Декіль­ка хвилин живих дебатів, після чого проводиться голосування. Не могли б ми почати, докторе? Ні­кому з тут присутніх не хочеться даремно витрача­ти час.

«Розумно, юначе. Поставити себе по один бік з присяжними. Не має значення. Я знаю цих людей, а вони нізащо не виправдають звіра, яким би милим той не здавався», — подумав Кронскі.

— Ну що ж. Приступимо. — Він узяв документи зі свого столу. Його вступна промова. Кронскі знав її напам’ять, але все-таки той факт, що слова були пе­ред очима, заспокоював.

— Люди говорять, що ми ненавидимо тварин, — почав Кронскі. — Але суть не в цьому. Ми не відчува­ємо ненависті до бідних тварин, швидше, ми люби­мо людство. Ми любимо людство і зробимо все необхідне, аби переконатися, що воно проживе на­стільки довго, наскільки це можливо. Ресурси цієї планети не безмежні, і я вважаю, що вони мають бути в нашому розпорядженні. Чому люди мають го­лодувати, тоді як тварини жиріють на очах? Чому люди мають мерзнути, тоді як звірі ніжаться в теплі свого хутра і шкір?

Малачі Пастер видав звук, щось середнє між каш­лем і сміхом.

— Насправді, докторе Кронскі, я прочитав де­кілька варіантів цієї промови. Щороку, здається, ви повторюєте одні й ті самі наївні аргументи. Не могли б ми сфокусуватися на істоті, що перебуває перед нами?

Легкий сміх пронісся серед запрошених на бенкет гостей, і Кронскі довелося зробити зусилля, щоб стримати себе. Адже зовсім нещодавно здавалося, що результат битви був уже в його руках. Ну що ж, подивимося.

— Що найдивовижніше, хлопчику, я збирався бути з тобою ласкавішим, але тепер жарти скінчи­лися.

— Нам приємно це чути.

«Нам? Нам? Пастер повернув екстинкціоністів на свій бік, а ті навіть і не підозрювали про це.»

Кронскі призвав залишки харизми з глибин своєї особи, звернувшись до молодості, до тих літніх днів, які він проводив, спостерігаючи за своїм татусем-євангелістом, що надихав людей під навісом тенту.

Він зчепив пальці і підняв руки, витягнувши їх до хрускоту в суглобах.

— Ми говоримо не про це, люди, — прогримів він. — Не думаю, що ми пройшли шлях сюди, щоб по­дивитися на цікаву словесну перепалку. Ось у чому суть екстинкціоністів. — Кронскі вказав нерухомим пальцем на Холлі. — Позбавити нашу планету від та­ких істот, як вона.

Кронскі бічним зором поглянув на Пастера, який подався вперед, опустивши підборіддя на долоні, на обличчі у нього застиг відсутній погляд. Звичайна поведінка людини, що не погоджується.

— Ми виявили новий вид істот. Небезпечних істот. Істот, які можуть ставати невидимими і на­віть гіпнотизувати через мову. Ця істота була озброєна!

І, щоб викликати вигуки натовпу, Кронскі дістав «Нейтрино» Холлі зі своєї кишені.

— Чи хоче хто-небудь із нас зіткнутися з майбут­нім, де ці штуки направлятимуть вам в обличчя? Чи хочемо ми цього? Відповідь, уважаю, однозначна — «ні». Більше того, я збираюся стверджувати, що ця істота — не остання. Я абсолютно упевнений, що тисячі подібних до неї ельфів, або чужих, або як би вони не називалися, перебувають серед нас. Але чи означає це, що ми повинні принизитися перед ними і випустити цю маленьку істоту? Я кажу ні. Я кажу: ми покажемо їм. Стратимо одну, і решта зрозуміє, що ми не жартуємо. Світові уряди зневажають нас, але завтра вони стукатимуться в наші двері, проха­ючи поради, — настав час останнього аргументу. — Ми екстинкціоністи, і наш час настав!

Це була гарна промова, що викликала декілька хвиль овацій, під час яких Пастер не знімав з облич­чя відсутні вирази, таким чином намагаючись вийти з невигідної для себе ситуації.

Кронскі прийняв оплески, роблячи боксерські рухи, після чого звернувся до трибуни опонента.

— Зал ваш, хлопчику.

Пастер розпростав плечі і прочистив горло.

...Артеміс розпростав плечі і прочистив горло. На­кладна борода, приклеєна до його підборіддя до біса чухалася, але він опирався імпульсу здерти її. У чесно­му бою він би знищив аргументи Кронскі за п’ять се­кунд, але бій, у якому він брав участь зараз, був далеко не чесним і навряд чи його можна було назвати ро­зумним. Ці люди були кровожерними, пересиченими мільярдерами, що використали свої гроші, аби купи­ти враження, отримані від протизаконних дій. Убив­ство було тільки ще однією річчю в списку купленого. Йому треба було вкрай обережно працювати з цим натовпом. Натиснути на потрібні кнопки. Передусім, треба було виставити себе як одного з них.

— Що ж. Коли я був молодий, і моя сім’я прово­дила зиму в Південній Африці, мій дідусь розповідав мені історії про часи, коли люди правильно стави­лися до тварин. «Ми вбивали їх, якщо нам це було треба, — говорив він мені. — Коли вони могли задо­вольнити наші потреби». У цьому вся суть екстинкціонізму. Види не були під захистом, якщо людям не було користі від їхнього існування. Ми вбивали їх, якщо це приносило нам вигоду. Якщо тварина ви­користала ресурси планети і не давала прямої корис­ті нашому здоров’ю, ми її знищували.