Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

саме через це особисте, коли ми нестямимося, наше захоплення вже має присмак аберації. (А хвороби самого тіла, принаймні ті, що якось пов’язані з нервовою системою, хіба вони — не щось наче особливі нахили чи особливі фобії, набуті нашими органами, нашими суглобами, внаслідок чого їх сповнює відразою певне підсоння, відразою упертою і незбагненною, як нахил, зраджуваний деякими чоловіками, наприклад, до жінок у пенсне або амазонок? І хто міг би сказати, з яким тривалим і несвідомим маренням поєднується жага, пробуджувана у нас щоразу при з’яві амазонки, — несвідомим і так само таємничим, як, приміром, для когось, хто потерпає змалку від диха-виці, вплив якогось міста, нібито схожого на всі інші, де, проте, хворий уперше дихає вільно?)

Отож такі аберації нагадують любовні захоплення, коли хворобливість заглушує й огортає все. Але навіть у найска-женішій з них іще можна розпізнати кохання. Завзяття, з яким пан де Шарлюс наполягав, аби на його руки й ноги накладали кайдани з гартованої криці, з яким домагався бруса кари і, за Жюп’єновими словами, всіх жорстоких реквізитів, що їх важко було роздобути, навіть звертаючись до матросів, — адже то було знаряддя тортур, скасованих навіть там, де панує найсуворіша дисципліна, тобто на кораблях, — на споді всього цього крилося у пана де Шарлюса його марення про мужність, у потребі засвідчуване дикими вискоками, перед його внутрішнім зором відкривався цілий пейзаж, невидимий для нас, крім окремих його відблисків, ганебного стовпа, феодальних тортур: оздоба його середньовічної уяви. У такому, властиво, настрої, щоразу по приході, він казав Жюп’єнові: «Сьогодні алярму не буде, бо я оце уявив собі, що мене спопелить вогонь із неба, як мешканця Содома». І вдавав страх перед ґотасами, — не тому, що відчував бодай тінь тривоги, а щоб мати привід, щойно завиють сирени, кинутися у сховище метрополітена, де сподівався насолодитися нічними лапаннями у поєднанні з мріями про середньовічні глибки та про in pace[14]. Огулом його жадання, аби його закували і шмагали, у своїй неподобі зраджувало той самий поетичний сон, що й хіть у декого поїхати до Венеції чи утримувати танцівницю. І панові де Шарлюсові так залежало на тому, щоб його сон породжував ілюзію реальности, що Жюп’єн мусив продати дерев’яне ліжко із 43-го номера і заступити його залізним, — до нього краще примоцьовувати ланцюги.

Нарешті, коли я вже опинився під своїм будинком, пролунав відбій. У гармидер пожежників вклинився коментар якогось вуличника. Франсуаза вилізла з лакеєм із підвалу. Служниця думала, що я загинув. Вона сказала, що приходив Сен-Лу і, перепрошуючи, питав, чи не загубив він, коли був тут уранці, військового хреста. Мовляв, спохопився, що його нема, і, перш ніж вернутися до свого підрозділу, хотів про всяк випадок перевірити, чи він не в мене. Вони із Франсуазою обнишпорили всі закамарки, але не знайшли. На Франсуазину думку, він згубив орден ще до приходу сюди, бо вона була певна і могла навіть забожитися, що не бачила його в нього на грудях. Але вона помилялася. Гріш ціна нашим свідченням та спогадам! А втім — біда не велика. Робера так шанували підлеглі офіцери і любили свої солдати, що справа залагодиться легко. А все ж як судити з не вельми захоплених відгуків, Сен-Лу не справив на Франсуазу та лакея особливого враження. Напевне, лакейський син і Франсуазин сестринець зі шкури пнулись, аби відкрутитися від призову, а Сен-Лу теж пнувся зі шкури, добиваючись, і то успішно, цілком супротивного: мати змогу лізти в саме пекло. А що Франсуаза та лакей усе міряли на свій аршин, то не могли в це повірити. Вони були переконані, що багатії завше сидять у Бога за піччю. А хоч би й знали про геройську відвагу Роберову, то від цього б не розчулилися. Він уникав слова «боші», вихваляв німецьку доблесть, не приписував зраді того, що ми не перемогли уже в перші дні війни. А їм хотілося б чути лише такі речі, й саме це здавалося б їм свідченням відваги. Отож, хоча вони й досі шукали хреста, а до Робера збайдужіли. Зате я, здогадуючись, де саме пропав той хрест (але якщо Сен-Лу і жирував у такий спосіб того вечора, то тільки коротаючи час, бо він знову мучився хіттю побачити Мореля і використовував усі свої військові знайомства, аби довідатися, в якому корпусі той служить, але досі отримував тільки сотні суперечливих відповідей), порадив Франсуазі та лакеєві іти спати. Проте лакей не квапився розлучатися з Франсуазою відтоді, як завдяки війні знайшов новий спосіб, дійовіший, ніж розпатякування про вигнання черничок і Дрейфусову справу, дрочити її. Від того вечора щоразу, коли я заглядав до них під час кількаденної візити до Парижа перед від'їздом до санаторію, я чув, як лакей з’ясовував ураженій Франсуазі: «А куди їм квапитися, вони чекають, поки овоч дозріє, але того дня, коли вони візьмуть Париж, того дня пощади не жди!» — «Ісусе Назаря-нине, Пречиста Діво! — волала Франсуаза. — Мало їм ще, що підбили цю бідолашну Бельгію! Що вже вона натерпілася, поки її звоювали!» — «Бельгія Бельгією, Франсуазо, а от у нас вони зуби вищирять так, що ну!» — А що війна впровадила в масовий обіг чимало термінів, з якими люди знайомилися лише очима при читанні газет, аби потім перекручувати їх як кому заманеться, то лакей додавав: «Мені невтямки, схибнувся цей світ абощо... Ось побачите, Франсуазо, вони готують новий наступ, на скалу ще ширшу, ніж досі».

Обурений, якщо не з жалю до Франсуази чи до якогось стратегічного глузду, то принаймні з жалю до фонетики, я заявляв, що слід казати «на скалю», і домігся лише того, що лакей знай товк Франсуазі цю грізну фразу, щойно я поткнуся в кухню, радий нагоді полякати колежанку, а ще тому, що він, колишній комбрейський садівник і звичайний собі лакей, може показати своєму панові, що він, однак же, добрий француз за всіма приписами святого Андрія-Первозваного-в-По-лях, і Декларація прав людини дала йому право вимовляти «скала» з цілковитою незалежністю і не допускати, аби хтось диктував йому щось у питанні, не пов’язаному з його обов’язками, пам’ятаючи, що після революції ніхто не сміє читати йому мораль, скоро всі ми рівні між собою.

Отож, мене пересмикнуло, коли я почув, як він мовить Франсуазі про операцію на широку «скалу» — з упертістю, покликаною довести мені, що така вимова поснюється не звичайним неуцтвом, а зрілим, виваженим рішенням. Він плутав уряд із газетами в якійсь збірній