Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

Все це було дуже мило і просто, але система форсування росту мала й свій звичний негативний бік. Передчасно достиглі плоди не мали належного смаку й не довго зберігалися. Більше того: один з юних джентльменів, з опухлим носом і надмірно великою головою (найстарший з десятка, що «пройшов через усе»), одної чудової днини раптом перестав квітнути й залишився в доктора Блімбера як сухостій. Всі казали, що доктор перестарався з молодим Тутсом, бо коли в того проросли вуса, то всох мозок.

В усякому разі, там був молодий Тутс із дуже грубим голосом і дуже тендітним розумом. Він завжди прикрашав свої сорочки шпильками, носив у кишені жилета каблучку й потай одягав її на мізинний палець, коли школярі йшли на прогулянку, раз у раз закохувався в няньок, що й гадки не мали про його існування, і, коли всі лягали спати, виглядав на освітлений газом світ крізь залізні грати лівого наріжного вікна на третьому поверсі, наче перерослий херувим, що загостювався на землі.

Доктор був огрядний джентльмен у чорному костюмі з поворозками на колінах і панчохами нижче колін. Він мав лису, наче вощену голову, грудний голос і подвійне підборіддя з такою глибокою складкою, що дивно було, як він його виголював. Ще у доктора була пара маленьких очиць, завжди напівзаплющених, і рот, завжди напівошкірений, ніби він тільки-но впіймав учня на гарячому і збирався власними устами виголосити йому вирок. А коли доктор застромляв правицю за край сурдута, а ліву руку закладав за спину, та, ледь помітно гойднувши головою, кидав якусь найпростішу фразу, то кожному боязкому прибульцеві здавалося, наче то сфінкс вирік остаточний присуд.

Учбовий заклад доктора містився в напрочуд гарному будинку, що виходив фасадом на море. Але всередині стиль його не милував ока,- зовсім навпаки. Куці, убогі штори сумних кольорів понуро ховалися за вікнами. Столи та стільці стояли рядами, ніби цифри в колонці. Святешні кімнати так рідко протоплювали, що в них було, як у колодязі, а відвідувач почувався цебром. В їдальні здавалось, що тут можна побачити все на світі, тільки не страви чи напої. В цілому будинку не чути було ані звуку, опріч цокання великих дзигарів у холі, що відлунювалося аж на горищі, та ще часом долинало приглушене бурмотіння юних джентльменів на уроках, схоже на сумовитий туркіт голубів.

І міс Блімбер, дарма що належала до гожих струнких дівчат, нічим не порушувала серйозної атмосфери будинку. У міс Блімбер не було й крихти легковажності. Вона коротко підстригала й накручувала волосся і носила окуляри. Вона засохла й припала порохом, досліджуючи могили стародавніх мов. Якісь там живі мови для міс Блімбер просто не існували. Ось якби вони померли, тоді міс Блімбер викопувала б їх, немов упир.

Місіс Блімбер - її матуся - не була вченою особою, але вважала себе за вчену, що, зрештою, одне і те ж саме. В товаристві вона казала, що, якби вона познайомилась із Ціцероном, то могла б спокійно померти. Найбільшою втіхою в її житті було дивитися на докторових вихованців, коли ті - на відміну від інших юних джентльменів - йшли на прогулянку в якнайширших комірах і в найтугіших краватках. „Як це класично!“ - казала вона.

Містер Пастир, бакалавр гуманітарних наук і помічник доктора Блімбера, був мов жива катеринка з кількома мелодіями, що їх він завжди прокручував без змін. Якби доля зласкавилася над ним, то, може, змалку він дістав би більший вибір валків, але доля не зласкавилася і вділила йому тільки один, якого він і крутив монотонно, затуркуючи голови юним джентльменам доктора Блімбера. Юні джентльмени передчасно набиралися горя. Вони не знали відпочинку від переслідувань з боку безсердечних дієслів, жорстоких іменників, невблаганних синтаксичних правил і привидів-вправ, що й уві сні не давали їм спокою.

Під впливом системи форсування юний джентльмен звичайно вже через три тижні втрачав безжурність. Через три місяці його охоплювала світова скорбота. Через чотири - в нім зароджувались ворожі почуття до батьків чи опікунів. Через п’ять - він ненавидів усіх людей на світі. Через шість - заздрив Курцієві, що знайшов собі смерть у розколині. 23 А наприкінці першого року доходив висновку, якого потім не зрікався ніколи, що вся краса поетичних творів і вся наука мудреців - це лише набір слів та граматичних правил, і більше нічогісінько.

А проте він розвивався, розвивався і квітнув у теплиці доктора Блімбера, і репутація та слава доктора зростали ще більше, коли учень показував удома родичам та знайомим свої зимові квіти.

Одного дня коло парадних дверей докторового будинку стояв Поль. Серце йому калатало, правим рученям він тримався батькової руки, а лівим стискував руку Флоренс. Який гарячий потиск одної, і який легкий та холодний дотик другої!

Місіс Піпчін в своєму чорному пір’ї і з карлючкуватим носом нависала ззаду над ним, наче хижий птах над жертвою. Вона ледве переводила дух (містер Домбі, замислившись про велике, йшов надто швидко) і хрипко підкаркувала, чекаючи, поки відчинять двері.

- Ну, Полю,- врочистим тоном промовив містер Домбі,- оце і є той шлях, що провадить до Домбі й Сина і до грошей. Тепер ти вже майже дорослий.

- Майже,- повторив хлопець, і навіть цілком дитяче хвилювання не змогло приховати дивної лукавості його погляду.

На обличчі містера Домбі з’явився вираз легкого невдоволення, але тут якраз відчинили двері, і вираз той хутко зник.

- Доктор Блімбер, сподіваюся, вдома? - спитав містер Домбі.

Слуга сказав, що так, і, пропускаючи їх у будинок, глянув на Поля, ніби той був мишеням, а будинок - мишоловкою. Слуга був підсліпуватий парубок зі слідами усмішки на лиці. Усмішка ця свідчила лише про недоумкуватість, але місіс Піпчін вирішила, що це - від нахабства, і накинулася на нього.

- Хто вам дав право сміятись за спиною джентльмена? - сказала місіс Піпчін.- І за кого ви мене маєте?

- Я ні з кого не сміюся і ні за кого вас не маю, мадам,- запевнив зачудований парубок.

- У, лінивий йолоп! - сказала місіс Піпчін.- Такому лише рожен крутити. Ідіть скажіть господареві, що прийшов містер Домбі, а то буде вам!

Підсліпуватий парубок покірно подався виконувати наказ і, повернувшись