Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

– Посоромся, Мортімере! Перед нами смерть видима, а ти в таку страшну хвилину не можеш свого гидкого язика придержати! Як ти не хочеш... Мортімере!!!

– Ну, що?

– А ти сьогодні молився на ніч?

– Та... я хотів був, а тоді почав вираховувати, скільки вийде, як тринадцять помножити на дванадцять, та й...

(Блись! Бум-бр-р-рум-бу-бум! Трах-ба-бабах!)

– Ой, пропали ж ми, пропали навіки! Ну як ти міг! У таку негоду!

– Але ж звечора не було ніякої негоди! Ані хмариночки не було! Звідки ж я міг знати, що через таку дрібничку вийде стільки гармидеру? Та й не дуже тобі личить, люба, так на мене нападатись, нібито зі мною це так-то вже часто буває! Таж не було цього, відколи через мене отой землетрус стався, ще чотири роки тому!

– Мортімере!!! Що це ти кажеш? А жовту пропасницю забув?

– Люба моя, доки ти накидатимеш мені ту жовту пропасницю! Це ж ні в які ворота не лізе! Таж і телеграми навіть до Мемфіса не можна послати прямим проводом, то невже такий дрібний мій прогріх міг позначитись аж он як далеко! Ну, нехай уже землетрус справді через мене, бо це ж недалеко було, але нехай мене кат візьме, як я маю нести вину за якусь пропасницю чорти батька зна де...

(Блись! Бум-бр-рум-бум! Бабах!)

– Ой, ой, ой! Десь ударило, я ж так і знала! Вже ми завтрашнього дня не побачимо! Ну, тішся ж тоді, Мортімере, як ми всі погинемо, що це твій язик розпусний... Мортімере!!!

– Ну що? Що таке?

– Твій голос якось так дуднить... Ти що, перед каміном стоїш?

– Атож. А що, це такий тяжкий злочин?

– Відійди! Зразу відійди! Ти, видно, таки наважився згубити нас усіх! Ти що, не знаєш, що нема кращого провідника для блискавки, як відкритий камін? А де ти тепер став?

– Та ось, біля вікна.

– Ой лишенько моє, чи ти з глузду з’їхав? Тікай звідти швидше! Малим дітям відомо, що це смерть – стояти біля вікна в громовицю. Ой чує моє серце, що вже я ранку не діждуся! Мортімере!

– Га?

– Що то там шарудить?

– Це я.

– А що ти робиш?

– Та шукаю, де в моїх штанів верх.

– Кинь! Кинь їх швидше! Ти, мабуть, навмисне хочеш надягти штани в таку годину, мовби сам добре не знаєш, що вовняні речі притягують блискавку! Це ж усі знавці кажуть! Ой горенько, мало нам тії напасті, що від природи, так тобі ще треба самому всіляко згубу на нас накликати. Ой не мугикай! Де твоя голова?

– Ти ба, а це ж яка біда?

– Мортімере, чи ж не казала я тобі сто разів, що від співу робляться атмосферні коливання, які переривають течію електричного плину, і... Ой нащо ж ти відчиняєш двері?

– Господи боже, а з цього яка шкода?

– Яка шкода? Та це ж готова смерть! Якби ти цим хоч трохи цікавився, ти б знав, що протяг затягує блискавку. Та ти ж не причинив їх! Причини як слід, та швидше, а то ми пропали. Ой, яке страхіття бути в одній хаті з божевільним у таку годину! Що ти робиш, Мортімере?!

– Нічого. Тільки воду відкрутив, хочу вмитись та руки помити, бо тут душно, як у печі.

– Чи в тебе вже зовсім глузду не лишилося? Таж блискавка стократ частіш у воду б’є, ніж у будь-що. Закрути крана! Ой лихо моє, бачу я, ніщо вже на світі нас не врятує. Мабуть... Ой, що це, Мортімере?!

– Та це картина, бодай її... Це я звалив.

– То ти біля стіни стоїш? Ну чи видано ж таку необачність! Хіба ти не чув ніколи, що стіна – то найліпший провідник для блискавки! Відійди хутчіше! І знов ти трохи не залаявся! Як уже сам гріха не боїшся, подумав би хоч, що жінка й діти в такій небезпеці! Мортімере, а ти замовив перину, як я тебе просила?

– Ні. Я забув.

– Він забув. А тепер, гляди, життям за це заплатиш. Якби оце була та перина, постелив би її серед хати, ліг на неї та й не бійся нічого. Залазь сюди, до мене! Залазь швидше, поки не наробив там іще яких дурниць погибельних!

Я спробував убгатися до шафки, але поміститись там удвох було дуже важко, а ще як причинити дверцята, то й дихати зовсім нічим. За хвильку, трохи не задихнувшись, я виліз назад. А дружина тоді гукнула:

– Мортімере, треба ж щось зробити, щоб тебе не вбило! Подай мені ту німецьку книжку, вона лежить скраю на поличці над каміном. І свічку. Та не засвічуй, дай мені сірники, я сама тут засвічу. Там у книжці щось про це пишеться.

Я знайшов книжку – зваливши вазу й ще якісь порцелянові цяцьки,– і дружина зачинилася в шафці зі свічкою. Якусь хвилину я мав спокій, а тоді вона знов озвалась:

– Мортімере, що там таке?

– Та нічого, то кішка.

– Кішка? Ой погибель наша! Спіймай її та зачини в умивальнику. Та швидше, рідненький! Адже коти повні електрики! Ні, я таки посивію за цю ніч, як жива зостанусь.

І знову почулося здушене ридання. Якби не це, я б і пальцем не ворухнув для такого дикого діла – ловити поночі кішку. Та все ж довелося мені те зробити – раз у раз перечіпаючись через стільці та інші перепони, всі тверді та з гострими ріжками. Нарешті я спіймав кицьку й зачинив у тумбі вмивальника, ще доларів на чотириста наламавши меблів та понабивавши собі ноги. А тоді з шафки почувся здушений голос:

– Тут пише, що найбезпечніше стояти на стільці посеред хати, а ніжки стільця треба ізолювати від підлоги, поставивши в склянки. (Блись! Бум! Бабах! Грюк!) Ой, ти чуєш? Хутчіше, Мортімере, поки тебе не вбило!

Я якось примудрився дістати склянки – останні чотири, бо решту перебив, поки шукав,– ізолював ніжки стільця й спитав, що робити далі.

– Тут ось