Читати книгу - "Вітряк, Славчо Чернишев"

— Бандит! — крикнув Сашо на все горло.

Інші двоє накинулись на нього й кудись потягли.

Максим і Колка з трепетом під'їжджали до печер. Максим гріб повільно, обережно маневруючи між рифами. Колка дивився в бінокль. Звичайно, нічого вони не відкрили. Тільки ознайомилися з місцевістю. Побачивши стрімкі стіни фіорду і вхід у печери, Колка промовив:

— А давай заглянемо туди!

— Дурниці! — заперечив Максим. — Навіщо гратись у героїв? Ні! Ми повинні витримати строк.

Колка неохоче погодився, йому здавалося, що далі вже нікуди зволікати. І так усе це тягнулося дуже довго.

Колка висадився на рибальській пристані і пішов стежити за дідом. Максим поїхав ловити рибу. Але він не міг усидіти на одному місці. Згадав усі події, що сталися за останній час, обміркував їх з усіх боків, намагаючись уяснити, що саме приховав від них Сашо. Це було страшенно важке завдання. Але Максим все-таки дійшов до такого висновку: Сашо підслухав якусь розмову, сховався в Моковій шхуні і тепер, мабуть, уже у відкритому морі. Але навіщо він рискував? Чим це було викликано? Певно, тут щось є. Інакше чого ж пертись вовкові в зуби? Коли знаєш їхні плани, підстережи їх на березі і накрий на місці злочину.

Максим чудово розумів, що хлопець хоче спокутувати свій гріх і рискує тепер життям через дурощі і гонор, якщо, звичайно, його не впіймали ще під час підслухування. Цікаво, де він міг це зробити? Можливо, в Моковій шхуні? Так чи інакше, а йому загрожує небезпека, настали вирішальні хвилини, і необхідно діяти швидко й обережно.

Наловивши трохи риби, Максим повернувся на дачу. Андрій уже провів Доменіку. Вона пообіцяла нічого не говорити, але все одно існувала реальна небезпека, дівчина може не додержати слова і провалити всю справу.

— Ну й натворили ж ми! — сказав Максим. — Не треба було виганяти Саша. Те, що він передав записку, з одного боку, добре, бо все враз з'ясувалось, а з другого — Доменіка може розповісти Мортію, і це погано. Треба пильно за ним стежити!

— Доменіка, може, й не скаже, — зажурено відповів Андрій. — Вона любить Саша й знає, що коли Мортій дізнається, то Сашо загине… Колка дуже майстерно їй це з'ясував. Інакше кажучи, ми ще нічого не втратили. А розпорошувати увагу на всі боки не варто, за Мортієм стежити не треба, досить одного старика. Як тільки дід Ставро піде до Мортія чи навпаки — треба їх застукати.

— Саме так. І повідомити Рачева, га?

— Можна. Тільки коли?

— Кажу ж, — коли настане час.

— Мені здається, що він уже настав.

— Ні, Андрій. Ще трохи. Врятуємо Саша — тоді. Інакше, якщо облаву зроблять зараз, бандити його вб'ють.

Доменіка плакала, заховавшись у бур'яні на городі, їй було жаль і Мортія, і Саша. Марно намагалась дівчина знайти спосіб врятувати обох. Здавалось, на цей раз виходу немає. А все-таки… якщо сказати батькові, він може врятувати Саша… Може, справді сказати? А якщо не врятує? Він жорстокий і не врятує його. Може, не треба було відносити записку? Ні, ні… Інакше про Саша нічого не знали б.

Прочитавши тоді записку, вона покинула прибирати в кімнатах і побігла до дачі. Багато дечого лякало її водночас. Доля Саша, небезпека, яка нависала над хлопцями, батько. З другого боку — хотілося знати, про яку банду йде мова. І дізналась… Ні, вона витримає ці три дні. Якщо Сашо повернеться живий-здоровий, вона скаже батькові й дасть йому можливість утекти. А що, коли Сашо не повернеться? Що їй тоді робити? Як бути?.. І дівчина вперше відчула, наскільки близький їй цей хлопець, яким би осоружним стало життя, коли б Сашо зник назавжди з цього світу…

Заспокоївшись трохи, Доменіка знову піднялась у кімнати, щоб закінчити прибирання. Всі дачники були на пляжі, мати лежала хвора. Батька не було… І вона дуже здивувалась, почувши за собою кроки. Повернулась і побачила Мортія, який впився в неї випитуючими очима. Доменіка так і застигла на місці з подушкою в руках.

— Де була? — запитав він тихо, але від його голосу повіяло зміїним холодом.

Доменіка завагалась.

— На дачі…

— Що там робила?

— Ти ж мені дозволив…

— Так. І все-таки, що ти там робила?

— Нічого… Слухала музику.

— Ага… Певно, сумну музику?

— Ні…

— Що роблять хлопці?

— Нічого… Грають у шахи…

— На екскурсію поїдуть?

— Не знаю…

— Необхідно, щоб поїхали. Там для них є багато цікавого.

— Не знаю…

— Ти ж була?

— Була…

— А чого ти плакала?

Доменіка зблідла й перелякано відступила від батька.

— Чого плакала?

— Не плакала…

— Брешеш!

Настала напружена тиша.

— Слухай, дівчино! — приступив до неї загрозливо Мортій. — Навіщо ти мені голову морочиш? Чого плакала, питаю?

Доменіці здалося, що він догадується, і на якусь мить вона завагалася. Може, сказати? Але перед нею постало серйозне й сумне Сашове обличчя, і дівчина зціпила зуби. Ні, ні! Нізащо в світі! Невже вона хотіла врятувати цю жорстоку людину?

— Кажи! — просичав Мортій.

Доменіка бачила, що батько не відчепиться, і вирішила обдурити його:

— Через те, що знущаєшся з мами!

— Ти дивись! — здивувався Мортій. Він розсердився, але цікавість його стримала. — Хто тобі набрехав?

— Я ж бачу…

— Бачиш бісового батька! Дурепа! — він розлютився і, швидко вийшовши з кімнати, загуркотів східцями вниз. Мортій вирішив, що це хлопці розповіли