Читати книгу - "Золотий Ра, Іван Іванович Білик"

Коли масагетська кіннота завихрилась перед твоїми воями, сонце в небі погасло від стріл. Ти завжди неполюбляв своїх лучників — і недаремно. До обіду масагетські стріли вивели з ладу кожного третього твого коня. То було для тебе несподіванкою. Ось коли знадобився б тобі той міст, однак цариця його зруйнувала. Ти гасав ратним полем у царській колісниці й наганяв жаху на всіх, аж поки обидві раті змішались і зчепилися горло за горло. Ти по обіді ще частіше згадував утрачений міст, але разом з тим тобі було дуже дивно, чому так мляво рубається твоя рать, чому в лавах то там, то там з'являються пробоїни. Ти посилав сотню за сотнею латати ті дірки, але вони від того мовби більшали. Я знав кожен погляд твоїх очей — у ті хвилини вони стріляли чорними стрілами, та це не додавало сили твоїм богатирям; тоді ти врізався колісницею між воїв своєї першої лави, не звертаючи уваги на те, що вставлені в колеса твоєї колісниці ножі косять своїх же витязів. Хто в запалі дивиться на таке!..

Іншим разом це неодмінно допомагало, але цього разу не допомогло. Ти був просто здивований. Набу-на'їд казав, що всіх твоїх коней разом із колісничим порубали, тоді ти метнув сулицю й вихопив з піхов меча. Це нарешті змусило твоїх вимучених воїв згуртуватись, вони з новими силами відштовхнули масагетів і погнали їх до круч, але там їх перестріли масагетські пращники. Твої перси сунули назад, а то була остання тисяча з полку «безсмертних». Я знав кожен погляд твоїх очей, але останнього погляду не можу навіть уявити...

Твій син Камбіс і я дивилися з того берега й потерпали чи не більше за вас. Ми також були здивовані й не могли нічого второпати, бо такого з персами досі не було. Потім через річку почали плавом утікати твої вої, масагети наздоганяли й добивали їх у воді, аж нарешті смеркло... За ніч до нашого берега прибилося тисяч п'ять. Ми шукали тебе й розпитували поранених, але тебе серед урятованих богами не було. Ми цілий день стояли й боялись одійти від берега, бо масагети могли переправитися через річку й добити нас усіх, проте вони стояли на тому березі й тільки погрозливо вимахували мечами та сулицями, а їхні стріли не долітали через Аракс. Ми вночі думали відійти якнайдалі від цієї смертельно небезпечної річки, а ввечері цариця прислала гінців із човном. Гонець переказав слова цариці Томіріс твоєму синові: «Вранці віддам вам вашого царя!»

Уцілілі воєводи порадилися й побоялись пускати твого сина Камбіса: бува, розлючена смертю власного сина цариця закує Камбіса в кайдани або і вб'є? Вирішили послати мене та вавілонського царя Набу-на'їда, а Набу-на'їд кудись пропав. Певно, злякався з'являтись цариці Томіріс на очі вдруге.

Куди я мав дітися — мусив іти сам. Дали мені п'ятьох воїв почту й посадовили в човен. Уже заходила ніч, коли ми причалили на тому березі, й нас не підпустили до царициного шатра. Довелося чекати ранку.

Неважко собі уявити ніч серед тисяч ворожих багать, але чого я мав боятися, як сам був перським рабом, хоч і носив червоний хітон та червоні сандалії? Коли я ввійшов до царського шатра, Томіріс мене запитала:

— Ти його воєвода чи кревний свояк?

Я відповів просто:

— Раб.

Томіріс довго не відгукувалася з напівтемряви, і я вже майже достеменно знав, чого мені слід чекати.

— Тоді, — каже, — йди забирай його.

Мене повели до порослого верболозом виярка; сонце стояло низько й ще не дійшло туди, через те я не зразу тебе розгледів, хоч довкруж тебе сиділо два десятки масагетських пішаків. Ці молоді витязі побачили моїх супровідників-персів і похапалися за зброю, але їхній воєвода прикрикнув на них і відігнав геть. Аж тоді я тебе вгледів. Ти лежав під рокитою з міхом на голові, — я впізнав тебе з позолоченого обладунку, пробитого під лівим плечем. Я стояв і не зважувався підійти ближче, лише неголосно благав тебе: «Обізвися до мене або хоч вилай, бо я теж перед тобою завинив, мав би тоді перебороти цей твій нерозумний задум». Та ти навіть головою не повів. І поки я ото так розмовляв з тобою, ззаду підійшла масагетська цариця й спинилась віддалік, а тоді відпустила свій почет і каже до мене:

— Ти не помилився, це він. Куруш за життя ніяк не міг досхочу напитися людської крові, то я звеліла занурити йому голову в міх, там повно перської крові! — В голосі Томіріс вчувалася непогамована лють, але на останньому слові цариця наче зів'яла й хрипко домовила: — Тільки мого сина цим уже не повернеш до життя. Він справді власною рукою вкоротив собі віку чи то перси набрехали мені?

Я сказав:

— Перси ніколи не брешуть.

А вона знову розлютіла й назвала мене шолудивим перським псом. Я пояснив цариці, що в персів багато поганих рис, але не брешуть вони ніколи.

— Це в них вважається найтяжчим гріхом. Брехати їм заборонив їхній пророк Заратуштра.

Тоді вона й питає:

— А хто ж ти такий?

— Я, — кажу, — лідієць.

— То, може, — питає, — ти цар Крез?

— Я вже, — кажу, — давно перестав бути царем Крезом. Я вже сімнадцять років раб Крез.

Вона знову розсердилася й питає:

— Невже рабство наскрізь просякло душу твою?

Я відповів цариці, що, коли солов'я посадити в золоту клітку й годувати золотим пшоном, він однаково сумує за волею.

Цариця подумала-подумала та й рече:

— Мій небіжчик-чоловік мав тебе колись не