Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

— Ти, Біле, маєш рацію. Я волію, щоб ти мовчав, аніж говорив таку бридоту, як інші. Але я ж не лаюся, тож можеш побалакати вряди-годи зі мною. Крім того, мені набридло терти дні на самоті, не маючи з ким добрим словом перемовитися. Я, Біле, звик до дружніх розмов і мав би за ласку, аби ти хоч інколи зі мною побалакав.

Біл позирнув на мене здивовано, і мені здалося, що на його засмагле обличчя налягла сумна тінь.

— А де це ти звик до дружніх розмов? — спитав він, знову втупивши очі в море. — Невже на тому Кораловому острові?

— Саме там, — відмовив я жваво. — Ті кілька місяців, що я пробув на Кораловому острові, — найщасливіша пора в усьому моєму житті.

І, не чекаючи дальших розпитів, я заходився змальовувати, як ми щасливо жили з Джеком і Пітером, і розповів щонайдокладніше про всі ті пригоди, які нас спіткали на острові.

— Ой хлопче, хлопче, — озвався Біл так схвильовано, що я аж стенувся, — не місце тут тобі.

— Та це правда, — мовив я, — помочі з мене мало, до того ж і товариство мені не до вподоби. Проте нічого вже не вдієш, в кожному разі я сподіваюся скоро звільнитися.

— Звільнитися? — перепитав Біл, позираючи на мене здивовано.

— Атож, звільнитися, — підтвердив я. — Капітан пообіцяв висадити мене на берег, коли ця плавба скінчиться.

— Ця плавба! Слухай-но, хлопче, — мовив Біл, притишивши голос, — що тобі сказав капітан того дня, коли ти попав до нас на шхуну?

— Сказав, що він торгівець сандаловим деревом, а ніякий не пірат, і пообіцяв, коли я на час плавби пристану до команди, вділити добрий пай з прибутків або висадити на якомусь цивілізованому острові.

Біл люто насупив брови й промимрив:

— Так, він сказав правду, що торгує сандаловим деревом, але збрехав…

— Вітрило! — крикнув з щогли дозірець.

— Де? — гукнув Біл і підскочив до румпеля. Інші матроси теж посхоплювалися й почали вдивлятися в обрій.

— З правого борту, корпус за обрієм, сер, — відповів дозірець.

Тієї миті на палубу вийшов капітан, виліз на снасті і скерував на вітрило прозорну трубу. Оглянувши обрій, він знову прикипів поглядом до одного місця.

— Приберіть марселі![8] — крикнув капітан і скочив на палубу.

— Приберіть марселі! — ревнув перший помічник.

— Є, сер, — відгукнулися матроси й спритно, мов коти, подерлися снастями на реї.

За мить тиші на шхуні як і не було. Всі забігали, заметушилися. Марселі були прибрані й складені. Матроси стояли напоготові біля вітрил і фалів,[9] а капітан пильно стежив за бризом, що мчав до нас темно-синьою смугою. Ще мить, і війнув вітер. Шхуна здригнулася, позадкувала, наче здивована несподіваним нападом, потім зграбно схилилася, ніби корилася вітрові, й помчала вперед, краючи хвилі гострою провою, як дельфін, а Біл заходився її скеровувати до чужого вітрила.

Через півгодини ми вже могли розгледіти, що то шхуна, і, певне, торгова, бо мала неоковирні щогли та вітрила. Наш вигляд їй, очевидячки, не сподобався, бо, тільки-но її наздогнав бриз, вона розгорнула всі вітрила й показала нам хвоста. Коли вітер трохи втихомирився, ми знову випростали марселі й скоро переконалися, що йдемо удвічі швидше й небавом її наздоженемо. За милю від шхуни ми підняли британський прапор, але не одержали відповіді. Тоді капітан звелів вистрелити їй навперейми. За мить, на моє диво, у днищі човна, що стояв серед палуби, відкрився широкий отвір, і звідти визирнула здорова мідяна гармата. Вона висувалася на котках і піднімалася механічним пристроєм. Матроси враз її набили й вистрелили. Важка куля впала за кілька ярдів попереду шхуни, відбилася рикошетом і, пролетівши милю, пірнула в море.

Це подіяло. Корабель згорнув марселі й ліг у дрейф, а ми наздогнали його й спинилися десь ярдів за сто.

— Спустіть човен! — гукнув капітан.

За хвилину човен був спущений, і в нього посідали матроси, поспіль озброєні кортиками й пістолями. Проходячи повз мене, капітан сказав:

— Стрибай на корму, Релфе. Ти можеш мені знадобитися.

Я скорився, і через десять хвилин ми стояли на палубі чужого корабля, вражено роздивляючись. Замість звичної нам команди, там було лише п'ятнадцять чорношкірих, що стояли на юті й дивилися на нас із неприхованою тривогою. Вони були неозброєні, а деякі зовсім голі; проте один чи двоє мали сяку-таку європейську одіж. Один носив завеликі полотняні штани, повипинані на колінах. Інший був голий, якщо не вважати на туземну пов'язку круг стегон і чорну шапку з бобрового хутра. А найкумедніший серед них, високий, середнього віку простацький чолов'яга, що, очевидячки, ними верховодив, нап'яв на себе білу бавовняну сорочку, фрак і солом'яного бриля, чорні м'язисті ноги ж його були зовсім голі нижче колін.

— Де командир судна? — запитав капітан, підступаючи до того дивака.

— Я капітан, — відповів він, скидаючи бриля і низько кланяючись.

— Ти? — мовив здивовано наш капітан. — Звідкіля ви і куди прямуєте? Який вантаж везете?

— Ми з Аїтутакі, — відповів чолов'яга у фраці, — а пливемо в Раротонгу. Ми туземне місіонерське судно; назва наша «Оливова гілка», і веземо ми дві тонни кокосових горіхів, сімдесят свиней, двадцять котів і євангеліє.

Почувши те, наша команда зареготалася, але капітан наш негайно нас спинив; суворий його вираз миттю змінився на ввічливий, він підійшов до місіонера й приязно з ним поручкався.

— Щиро радий з вами зустрітися, — сказав він, — і бажаю вам успіху в місіонерській праці. Ходімте-но до вашої каюти, бо я хочу побалакати з вами наодинці.

Місіонер одразу взяв його за руку й повів у каюту, кажучи:

— Страшенно радий, що ви торгівець. Ми вважали вас за пірата.