Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

й осінь добиралися братчики до Чорних Гір. Багато країв перетинали вони, багатьох людей бачили. Не всі дружньо стрічали мандрівних воїв, інколи на лісових або гірських стежках зав’язувалися жорстокі герці. Дзвеніли мечі, грізно іржали бойові коні і лилася гаряча кров на спраглу землю. Знову йшли далі лицарі, лишивши десь на рівнині чи в кам’янистій долині високу могилу над впокоєним товаришем, як пам’ятку його вірності й доблесті.

Тисові та букові ліси на чорногорських схилах вкривалися позолотою і осіннім багрянцем, коли вступив бойовий гурт побратимів у Ведунську Долину, з якої стежка вела прямісінько на Дивську Полонину. Зупинив їх гучний голос, що докочувався невідомо звідки і тривожно відлунював понад скелями:

— Зупиніться, вої, і скажіте — хто ви?

Переглянулися лицарі між собою, і Горипал гучно відповів:

— Перелітні птахи!

— Звідки й куди? — наполегливо гриміло в горах.

— З вирію у вирій!

— Де маєте спочити?

— На Дивській Полонині.

— Хто такі Диви?

— Останні вартові Святого Багаття.

— Стежка перед вами, вої. Хто вийшов із казки, хай повернеться в казку…

Почувши ці слова, Горипал торкнув повід. Вузькою стежкою, понад прірвами й гримлячими потоками, братчики незабаром дісталися полонини. На кам’янистому виступі їх вітало велетенське багаття з вікових стовбурів сухого тису. Довкола вогню стояли у колі Ведуни-Диви, про яких племена Слов’янщини оповідали найхимерніші казки та легенди.

Вої залишили коней біля останніх дерев, що оточували сторожею велетенський майданчик, і повагом наблизилися до багаття. Всі Диви були вбрані у довгі полотняні сорочки — білі-пребілі, багато з них мали сиві бороди, проте значна частина виділялася могутньою молодечою статурою і юними лицями. В кільці таємничих осіб вирізнявся велетень з гривою сивого волосся, що спадало аж до пояса. Він пильно дивився на прибулих лицарів, і погляд Дива мінився розмаїтими барвами — то іскрився смарагдом, то наливався нічною імлою.

Горипал, несучи на руках Диводара, попрямував до таємничого велетня і зупинився за кілька кроків від нього. Принишкле кільце воїв згромадилося за ним. Послання й подарунки від характерників та отаманів Хортиці лицарі поклали перед вогнем.

— Вартовим Святого Багаття — вітання від Словути, — урочисто мовив Горипал. — Ми і ви — діти однієї Родини!

— Ми і ви — одного духу! — відгукнувся велетень.

— На шляху до Дивської Полонини, — вів далі Горипал, — Зоре-Див послав нам дарунок — живу душу. Благословіть, Святі Диви, юного Диводара, і хай це буде знаком того, що стежка між онуками та пращурами вічно збережеться…

— Добре сказав, синку, — похвалив велетень і, прийнявши малого найду з рук воя, підняв його над полум’ям. Всі Диви простягнули долоні до дитини, благословляючи його. — В самотині Дикого Поля зустріли ви Диводара. Самотнім і пройде він поміж чагарями життя. Тяжка доля судилася хлопцеві. Проте ім’я вашого вихованця, вої, не забудеться доти, доки стоятиме білий світ і житимуть в нім люди…

Тривожно вислухали таке дивне пророцтво лицарі, переглядаючись поміж собою, і мовчки прийняв дитя від старого Дива Горипал.

Кілька днів спочивали посланці від тяжкої путі, розмовляли з Дивами у затишній печері біля Вічного Вогню. Диводар ще не міг розуміти, про що йшлося у товариських бесідах, він зачаровано розглядав на стінах печери зображення кумирів — покровителів Слов’янщини, милувався грайливими язиками жертовного вогню, на якому згорав пахучий гірський ялівець, і виспівував щось лише йому відоме.

Минуло багато літ.

Лицарі-братчики ще кілька разів мандрували до Хортиці й назад, з боями і втратами долаючи тяжкий шлях. А Горипал всі ці роки лишався разом з Диводаром на Дивській Полонині. Він став юному найді батьком, товаришем, вчителем. Згодом бесіди біля вогнища стали зрозумілі хлопцеві: в них розкривалася для молодечої свідомості доля рідної землі, слов’янських племен, які виборювали своє буття поміж кипіння різноголосих народів. Часом Диви оповідали казки й легенди про далеке минуле білого світу, і тоді Диво-дар, затамувавши подих, мандрував у таємницю інших часів і просторів — тривожну, але хвилюючу й жадану. І почав розуміти юнак, чого бажають мудрі Диви, чого прагне пестун Горипал і характерники зі священного острова Хортиці.

Довкола Слов’янщини виникали могутні королівства, князівства, імперії, царства. В свої водокрути вони захоплювали безліч молодих племен і народів. І багатіли володарі, нагромаджуючи скарби в підземеллях веж та городищ, а потім озброювали дружини, щоб захистити свої багатства від жадібного ока інших завойовників.

Ведуни-Диви посилали увсебіч мандрівних лицарів, щоб передати Слов’янщині дружню й щиру пересторогу: воля — найбільший дарунок Зоре-Дива. Всі скарби землі не зрівняються з нею. Не віддавайте волі жодним володарям. Як орел, втративши крила, стане жалюгідною куркою, так і лицар, віддавши волю навіть найпишнішому, найвеличнішому володареві, стане смердом, гречкосієм, холопом. Бо саме так прозивають упокорених трударів бояри й царі.

— Користуйтеся дарунком вільної землі, — закликали Диви. — Що посієте — жніть самі. Ви і діти ваші. А щоб ворожа рука не сягнула вашого плоду, посилайте синів своїх до мандрівних воїв. Братерство єдинокровних лицарів захистить ваші городища і селища від чужинців. Згадайте Троянпільську руїну: доки трояни оберігали спільність духу і помислів, доти земляні вали були надійними кордонами. Впустили до серця чужинецькі звичаї та богів — розпалася прадавня потуга, троянські сини стали перегноєм на ворожих полях. Пора відновити, відродити дух предковічної волі Трояна.

Диводарові до серця припав той заповіт, він напоював ним єство своє, свідомість, чуття. Диви теж полюбили кмітливого хлопця і потроху передавали йому приховану від звичайного люду мудрість пращурів.

Настала пора, коли Горипал з братчиками знову рушав до рідного Словути. Поруч з ним на білому коні гарцював не підліток, а сильний і мудрий юнак, сповнений глибокого розуміння людей і світу.

Для проводів лицарів зібралися всі Диви. Стояли вони — сивобороді й юні — на священному майдані біля печери, а між ними й лицарями палахкотіло багаття. Довгі сорочки з найтоншого полотна підкреслювали спокій мудреців, урочисту заглибленість у себе і дивний смуток. Найстаріший ведун Тайно-Див довго дивився на Горипала, на його молодого супутника Диводара, і на чолі його залягла глибока зморшка тяжкої думи. Що