Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
-- Не збивай хлопця з пантелику. Хай вiн полежить i вилiкується, -- ще дужче розсердилася мама.
-- Якщо нема хвороби, то нiчого й лiкувати. Нi температури, анi болю в горлi...
За вечерею всi ми якось принишкли. А я залюбки виїв аж двi тарiлки рисового бульйону, зовсiм забувши про свою нежить. Перед сном i наступного ранку менi ставили термометр. Обидва рази було тридцять шiсть i вiсiм десятих. Довелося йти до школи. Менi не хотiлось, але тато суворо сказав:
-- Альфонс не хворий, а обов'язок є обов'язок.
Отак нежить пiдвела мене -- довелося йти на контрольну.
Пан Фiлькендорф диктував задачi, а я сидiв собi, понуро втупившись в зошит. Побачивши, що я нiчого не роблю, пан Фiлькендорф здивувався i спитав, чи я вже розв'язав усi задачi. А я й не починав, бо не пiдготувався.
-- Цiттербаке, не розумiю тебе. Ти ж мав досить часу, щоб пiдготуватися, -- сказав вiн.
Замiсть вiдповiдi я чхнув так, що аж сльози бризнули на папiр i розвезлося написане.
Був чудовий сонячний день, а я чхав, i все приказував:
-- Тiльки тихiше, нежить, не зраджуй мене!
Увечерi тато спроквола зайшов до кiмнати. Замiсть привiтання вiн гучно чхнув:
-- У мене страшенна нежить, -- сказав вiн i протер хустинкою очi. -- Болить голова, нiби от-от розпадеться.
Тато навiть не помiтив, що за вечерю я з'їв тiльки половину омлету. Я взагалi не полюбляю омлету, й тато завжди стежить, щоб я з'їдав усе до крихти. Пiсля вечерi вiн лiг на канапу.
Я запропонував:
-- Давай прогуляемося, тату. Воно ж добре при нежитi -- на свiжому повiтрi вiдразу стає легше.
Тато тiльки махнув рукою i затулився газетою. Мама розхвилювалася:
-- Тiльки не захворiй, Паулю. Так погано, коли ти хворiєш.
-- Облиш мене, -- простогнав тато, ковтаючи таблетки, якi я не встиг попити.
Я принiс термометр, але тато не схотiв мiряти температуру i сказав, щоб я не турбував його такими дурницями. Зрештою, вiн усе-таки помiряв температуру. Термометр показував тридцять сiм, точно на червонiй рисцi.
-- Завжди у мене тридцять шiсть, а тридцять сiм -- це вже висока температура, -- буркнув вiн i знову затулився газетою.
Потiм вiн одяг вовнянi шкарпетки i закутав собi шию хусткою.
-- У тебе й горло болить? -- запитала мама.
Тато буркнув iз-за своєї газети:
-- Нi, але якось неприємно у ротi.
-- У мене теж! -- вигукнув я. -- Це вiд омлету.
Мама розсердилась. Ох, який це був довгий вечiр! Ми, чоловiки, лежали зайнятi нежиттю i наввипередки чхали. Коли говорити вiдверто, то тато чхав i стогнав бiльше, нiж я. Навiть увi снi я чув, як вiн чхає. Вранцi я зустрiв тата, коли вiн виходив iз ванни.
-- Пiдеш сьогоднi на роботу? -- запитав я. Тато стояв перед дзеркалом i розглядав своє горло.
-- Мушу йти, Альфонсе, -- буркнув тато. -- Хоч у мене гуде в головi, мов у цеху, але обов'язок є обов'язок. На мене чекає бригада.
-- Теж писатимеш контрольну з арифметики? -- поцiкавився я.
-- Верзеш казна-що, -- здвигнув плечима тато, ковтаючи таблетку.
-- Еге ж, -- сказав я, i менi захотiлось якнайшвидше стати дорослим. Тодi легше буде терпiти нежить. I нiяких тобi контрольних з арифметики.
Як я зробив iз праски ракету
Це було за день до Нового року. Тато запросив у гостi всю свою бригаду. Вiн сидiв i мiркував, як приготувати крюшон[*]. Мама теж була заклопотана. Вона не знала, що їй одягти. [* Крюшон -- сумiш вина з ромом чи коньяком, готується iз свiжими фруктами.]
-- Як ти гадаєш, що менi краще вдягти: довге чорне плаття чи коротке темно-блакитне? -- звернулася вона до тата.
Тато не мав часу на марнi розмови. Вiн тiльки промимрив:
-- Так, так, одягайся вже... Цукор, ананаси, а тодi поставити в холодильник...
Я знiчев'я сортував фейєрверки, якi збирався запалити ввечерi.
Мама щось прасувала на кухнi. Раптом вона почала проклинати праску. Тодi пiдiйшла до тата, що все ще роздумував над своїм крюшоном.
-- Паулю, зiпсувалася праска. Що робити? Я ж не одягну плаття...
Але тато був зайнятий своїм:
-- Крюшон смачний...
-- Крюшон, крюшон! Менi треба попрасувати чорне плаття! -- не витримала мама.
Тато порадив:
-- Однеси до майстернi. Там її полагодять. Пiсля ананасiв вино...
Менi було невтямки, чого це мама не може обiйтися без плаття.
Я зайшов на кухню. Мама зiтхала:
-- Буде гарне свято. Прийдуть татовi товаришi, а я не зможу одягти плаття.
-- У тебе ж є лижнi штани! -- сказав я.
-- Лижнi штани! Таке вигадаєш. Альфi! Менi треба плаття.
Мама була невтiшна, хоча у неї в шафi висiло чимало платтiв.
-- Гаразд, -- подумавши, сказав я. -- Давай праску, несу її.
-- Велике спасибi, Альфi, але вже не треба. Завтра переддень Нового року i праску не встигнуть полагодити.
Раптом у мене виникла iдея.
-- Заспокойся, мамо. Я полагоджу праску сам. Гаррi, наш пiонервожатий, завжди говорить: "Кожен повинен умiти все робити сам".
Мама не дуже довiряла менi. Вона звернулася до тата:
-- Послухай, Альфi хоче полагодити праску. Як ти гадаєш, вiн зумiє?
Певно, тато не дочув, що сказала мама.
-- Так, так. Тiльки дайте менi нарештi спокiй. На п'ять пляшок вина три пляшки шампанського...
Мама дала менi праску, i я зачинився у своїй кiмнатi. Викрутив кiлька шурупiв i здивувався, коли побачив, що там усерединi. Досi я мав справу тiльки з кубиками та металевим конструктором. У порiвняннi з ними праска видалася менi дуже складною. Я покрутив викруткою тут i там. Потiм добряче струснув праску i насамкiнець зiгнув кiлька якихось дротинок. Коли все знову позакручував, то лишилося кiлька зайвих шурупiв, але праска була як праска. Я ввiмкнув штепселя в розетку. I зробив це дуже обережно. Ви ж знаєте, з електрикою не жартують. У прасцi щось зашипiло. Я зрадiв i вже хотiв побiгти до мами й сказати: "Все гаразд. Було маленьке пошкодження. Уже полагодив".
Не встиг
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт», після закриття браузера.