Читати книгу - "Горохове чудо"

— А нас на ринку чекають і сушать голову, де вони.

— Хто?

— Ті, що продають.

— А грошики в тебе є?

Біла голова лізе в кофточку. Кофточка тісна, рукам боляче, коли їх всовуєш. Крик і сльози. Проткнули руки — сміх.

Тепер розчісуватися. Волосся баранцем, вся потилиця в кучерях. Над лобом гребінцем можна, а в тих кучерях-баранцях?

— Щіткою!.. Ти щіткою! — вирвалося.

Шукаємо щітку. Зачесалися, зелену шапочку з балабончиком на голову, а яку курточку?

— Не бабину, не бабину!

Бабина гарна, з мережкою, але її треба вдягати через голову: рукам боляче.

Вона не хоче плаща з башличком, не хоче ботиків. Вертиться дзигою, гульк на кухню, гульк з кухні.

— Ми на гульку?

— Ні, на ринок.

— А я хочу на гульку. Я буду ховатися, а ти будеш мене шукати…

— А що їсти будемо?

Нарешті якось спорядилися. Господарську сумку з порожніми пляшками в руки, двері навстіж — вийшли.

Перед самісіньким парадним велетенська калюжа. На подвір’ї не видно й собаки. Це так мовиться. У нашому дворі собак-дворняг нема. Є в однієї господині цуцик, так вона держить його в кімнаті, виводить гуляти в чорних шлейках.

Воксана миттю знайшла галузку, сидить над самісінькою калюжею, щось собі ворожить.

— Давай руку!

— А цьо дощ?

— Насілися хмари, і сонце плаче.

А вона в калюжу:

Співає на свій лад польську пісеньку та ще й притоптує, вихитуючись і вигинаючись.

Назад, додому, перезуваємося, бо ноги мокрі.

— А ти бусики мені купиш?

— Ми ж на базар, а не в універмаг.

Тепер я не відпускаю її руки. Вона йде, підстрибуючи. Нагнівалася. Чи за те, що я накричав, щоб не лізла в калюжу, чи за те, що не йдемо купувати бусики?

— Мир миром, пироги з сиром…

— Ми дружечки красні! — гукає вона, вже не гнівається.

Наш ринок називається Лук’янівський. Ми живемо недалеко від нього. Всі так і кажуть, що ми живемо на Лук’янівці.

По тротуарах дзюрчить вода. Асфальт повиколупувався, і на базарі — калюжі. Ми їх старанно обминаємо, і Воксанка повчає:

— Дивись мені, не вступи!

Дощ і пронизливий вітер позаганяли базарян під дашки-покриття.

Базаряни, особливо баби, поскулювалися, поховали руки в рукави, сидять, як індички.

— А тут Бабаїв нема.

— Де б вони тут взялися?

Ми купляємо, не торгуючись, швидко. Картоплю з ваги і в сітку.

— А то тобі, мала, — докидає баба ще одну картоплину. — Як тебе звати?

— Воксанка, — і очі під лоб.

— Рости велика!

Ми вдвох дякуємо бабі за картоплю і за добре слово.

— Я допоможу тобі нести, тобі тяжко, — схоплюється Воксанка.

Купуємо буряки, моркву, капусту, м’ясо, і всім хочеться знати, як називається дівчинка в плащику з башличком. І всі на її малу долю щось підкидають: жменьку квасольки, хвостик петрушки, а м’ясник у рундуку — лишок м’яса.

А в молочарні треба ставати в чергу. Черга — довгий хвіст, і ніхто не поступиться, ніхто не пропустить наперед. Дорослі — великі забудьки. Вони зовсім забулися, не хочуть пам’ятати, що колись були дітьми і як-то важко їм тоді було встояти на одному місці. І всі вони такі смішні в своїй ніяковості, і нема кому їх присоромити.

— Та пропустіть…

— З такою дитиною можна постояти.

— В мене двоє зачинено.

— А я на зміну.

— Апчхи! — то Воксанка.

Ми так і забули купити дитячий сирок.

Біжимо під дощем у булочну. Булочна простора.

— Бублика, мені бублика!

Я відпускаю її руку. Тут є де побігати. Беру хліб. А де моя доня? А вона шусть і вже за прилавком, стоїть поряд з кондитеркою. Торгують.

— Татку, кеки!

— Цукерки, — виправляю її.

Але вона все одно каже «кеки». І дівчина-кондитерка важить їй цукерки, мене не питаючись.

— Ви, будь ласка, карамельку.

— Я карамельку. Від шоколаду діатез. У мене є племінниця, я знаю…

— Шоколаду не можна, в мене буде діатез, — каже й собі Воксанка.

Взявши хліб і цукерки, ми виходимо з булочної. Воксанка обертається в дверях і ще раз голосно каже:

— Дякуємо…

А вулиця — сіра зміюка холоду.

Вітер наслав хмари, дощ. Хмари, скублившись десь угорі, облягли все небо. І небо над висотним містом на горах ніби зовсім втекло від нього, піднялося собі ген-ген та й не пускає на землю сонце. У хмарах сховалася висока-висока телевежа. І горішні поверхи будинків, з балконами, з вікнами, увійшли в хмари. Ринви ллють каламутні патьоки. Тужать дерева обабіч широкого бульвару. Нічим укритися. Ніде сховатися.

Над трамваями спалахують сині дуги. Трамваї стоять, видзенькують, а рейки під водою.

До тролейбусів не підступитися. Тролейбуси переповнені, аж шини повгиналися, минають зупинки.

Люди не йдуть, скачуть, тікають від дощу, як кури від лиса. Хто в плащі, хто в якійсь накидці, а хто накрився цератою.

Ми теж тікаємо. Але не