Читати книгу - "Беззаперечна правда"

багато грошей на боксі, у мене з’явилася репутація Робін Гуда. Люди, які мене не знали, робили багато шуму з того, що я їздив до Браунсвіля і роздавав свої гроші. Проте все було зовсім не так. Люди, які провели дитинство в такому місці, як я, повинні піклуватися про своїх друзів, навіть якщо пройшло вже двадцять років. Тож, якщо я вирвався з цього місця і зміг заробити грошей, я мав повертатися назад, щоб дати трохи грошей своїм друзям, життя яких склалося не так добре. Я забирав готівку з офісу Кейтона і ділив стодоларові купюри на пачки по тисячі доларів. Зазвичай я брав із собою близько двадцяти п’яти тисяч готівкою і роздавав їх своїм друзям, коли зустрічався з ними. Я говорив їм, щоб вони купили собі по красивому костюму, а потім ми йшли куди-небудь разом увечері.

Я навіть не переймався тим, чи знаю людей, яким давав гроші. Я зупиняв машину і роздавав стодоларові купюри волоцюгам і бездомним людям. Я збирав купу вуличних хлопчаків, відвозив їх до магазину спортивних товарів Лестера і купував їм нові кросівки. Пізніше я дізнався, що Гаррі Гудіні робив те ж саме, коли почав підійматися у своїй кар’єрі. Напевно, саме це і роблять бідні люди, які швидко розбагатіли. У них немає почуття, що вони все це заслужили. Іноді я почувався саме так, адже я забув про всю ту важку працю, яку я вклав у мою кар’єру.

Це був до біса забитий, заражений наркотиками, злочинністю, сексом і брудом район. І ти з цього смітника, розумієш? Звісно, роздавати їм гроші й допомагати цим людям – не означає розв’язати їхні проблеми, але це робить їх щасливими.

Щоразу, коли я роздавав гроші, я обов’язково йшов і знаходив усіх старих дам, які були друзями моєї матері. Я їхав у машині з другом і бачив, що проїжджаю повз будинок, де жила старенька леді, що була маминою подругою, тоді я зупиняв машину, і, поки мій друг чекав усередині, я стукав у її двері й давав їй трохи доларів. А потім я знову і знову робив те ж саме. Я не вважав свої справи чимось благородним. Це було тим, що я повинен був робити. Можливо, я вірив, що в такий спосіб зможу замолити свої гріхи й купити собі дорогу назад до раю. Напевно, я шукав спокути своєї провини.

Я часто бував сам не свій, але в Браунсвілі у мене завжди були друзі, які не дозволяли мені опуститися. Я сидів там і скаржився на важке життя, а цей хлопець, чиє ім’я я вважаю за краще не називати, дивився на мене і казав: «О, це ти називаєш важко? Кого ти останнього вбив, Майку? До якого будинку ти останній раз зайшов і пов’язав там усіх, а, Майку?

Щоразу, коли я говорив про себе щось погане, він говорив: «За тобою немає нічого поганого, Майку. Ти хороша людина. Ти не тікаєш звідти, звідки ти родом, тому що тепер у тебе є гроші. Якби ти не був хорошою людиною, ми б усі разом запхали тебе в багажник, Майку».

Багато моїх друзів із Браунсвіля були ув’язненими в Коксакі, який розташовувався недалеко від Кетскілла. Я ходив до школи разом із більшістю з тих, хто тепер працював там у в’язниці, тому, коли я йшов туди відвідати своїх друзів, я, замість того, щоб йти до кімнати для побачень, бовтався з ними в їхніх камерах, тому що знав начальника в’язниці й усіх охоронців. Я знімав зі своїх ніг черевики, з шиї ланцюжки і віддавав це все моїм друзям, а всі охоронці відвертались і дивились в інший бік. Одного разу я йшов коридором повз камери, і побачив маленького Спайка з Бронкса, який сидів колись разом зі мною в Споффорді. Тепер він був вже не маленьким, а справжнім монстром.

– Гей, Майку. Що там як, чувак? Чим займаєшся? – крикнув він.

Він подумав, що мене знову заарештували і тепер ведуть до камери.

Ось таким подвійним божевільним життям я жив. Одного дня я провідував своїх друзів у в’язничних камерах, а наступного – я тусувався разом із Ріком Джеймсом. Я бачився з ним кілька разів то там то сям, але перший раз ми по-справжньому мали нагоду поговорити один з одним на вечірці після прем’єрного показу якогось фільму. Ми були у великому клубі, там була, можливо, тисяча людей, але Ріка Джеймса важко не помітити. Він покликав мене до себе.

– Гей, Майку, іди-но сюди, сфотографуєшся з нами.

Він позував разом з Едді Мерфі й Сильвестром Сталлоне. Він тоді пристойно заробив через Ем Сі Хаммеру, який узяв за основу свого хіта U Can not Touch This семпл із пісні Ріка, то ж Рік був знову при ділі.

Наступного разу я побачив його у вестибюлі готелю на Сансет-бульвар. Я сидів, прохолоджуючись, на вулиці з Ріккі Шредером і Альфонсо Рібейро з Принца з Беверлі-Гіллз. Рікі тоді було років сімнадцять, а Альфонсо – шістнадцять. Проте ми сиділи там і пили, аж ось я підняв очі і побачив, як під’їхав Корніш-Роллс-Ройс із відкидним верхом і звідти вийшов Рік. На ньому була яскрава сорочка з краваткою, але краватка була розв’язана, а сорочка розстебнута. Він підійшов до нас, дав мені п’ять, потім подивився на Альфонсо, і… бум!.. сильно вдарив його в груди.

– Дай мені це чортове пиво, – сказав він і схопив пиво Альфонсо.

– Ріку, це ж дитина, ти не можеш так бити цього хлопця, – запротестував я. Він просто взяв пляшку і відсьорбнув із неї.

– У чому річ, нігер? – відповів він мені. Ріку було просто плювати.

Едді Мерфі і його брат Чарльз розповіли мені велику історію Ріка Джеймса. Одного разу він працював з Едді над якоюсь піснею і залишився у нього вдома. Я увійшов, і Едді підійшов до мене.

– Майку, цей нігер поклав ноги на мій стілець, – сказав Едді. Він скаржився на Ріка. Едді мав бездоганний будинок, і все повинно було бути в повному порядку. А Рік мав звичку класти свої смердючі ноги на стільці, хоч вони просили його цього не робити, але Ріку було однаково.

До біса все це. Я можу робити все, що захочу,«– казав він.

Тож Чарлі, брат Едді, підійшов до Ріка.

– Телепню, ми тут не жартуємо, – сказав він і став душити Ріка, щоб стримати його.

З Ріком таке не проходить. Він встав і струснувся. А коли Чарлі повернувся до нього спиною, Рік його окликнув: