Читати книгу - "П'ять життів доктора Гундлаха"

радий нарешті злізти з сідла, в якому було не дуже зручно. Провідник сказав, що армійські частини, коли вони взагалі виходять з казарм, своєчасно повертаються й на ніч лишають увесь район «диким звірам». Його обличчя розпливлось у широкій усмішці; це був чистокровний індіанець, очевидно, партизанський зв'язковий.

Потім вони довго йшли вниз, перетнули заболочену долину, буйно порослу бамбуком і деревною папороттю. У густому вітті лунало щебетання, свист, цвірінькання, — там вирувало життя. Провідник часто змушений був братися за мачете й прорубувати дорогу. Надвечір похолоднішало, й мандрівники накинули на плечі ковдри. Близько десятої години вони дісталися до ледь освітленої хатини, де їм дали притулок і сяк-так нагодували. Відпочинок не дуже вдався, бо кругом кашляли й хропли люди, по кутках шаруділа мишва, за дощатою стіною рохкали свині… На щастя, це вже був Гондурас.

Уранці перед ними розляглася зелена долина, оточена синюватим пасмом гір. Гори були пустельні й дикі, суцільне бездоріжжя; мабуть, це було однією з причин того, що Гондурас — найбідніша в Центральній Америці країна. Половина неписьменних. Три п'ятих всього населення — позашлюбні, що пояснюється надто високою платнею за вінчання, більшість людей ходять босі. Маршрутне таксі на десять пасажирці наліталося «Платонічна любов» — ці два слова пишалися на вітровому склі. Дорога була жахлива, машина переповнена, Гундлах почував себе зовсім розбитим. Коли на крутих поворотах його притискало до жінки, яка ще вчора збуджувала палкі почуття, він лишався зовсім байдужим.

Обабіч дороги зустрічались поодинокі сосни, траплялись рідкі хвойні ліси, в яких зовсім не було кущів. Сосна, як сказала Ортега, прикрашала навіть державний герб Гондураса. Безмежні, зовсім безлюдні простори відділяли одне від одного селища з своєрідними назвами Ла-Пас, Ла-Іньйон, Есперанса або Ла-Консепсьйон, які перекладаються: Мир, Єдність, Надія, Зачаття. На честь святих часто додавались слова Сан або Санта, іноді табличка з назвою населеного пункту починалась словами «Dulce Nombre de…» («Солодка назва…») Так, назви селищ завжди звучали солодко, по-дитячому лагідно або просто виражали благі наміри. Ось навіть Сальвадор звався Спасителем, а найостанніше містечко мало назву Королева, і нікому це не здавалось смішним, та й Гундлаху не хотілось з цього приводу жартувати.

Опівдні дісталися Грасіаса — в перекладі це означало «дякую». Тут був невеличкий аеропорт. Гундлах полегшено зітхнув, коли довідався, що з Грасіаса літаки літають майже в усі куточки країни, а головне — при цьому не треба показувати паспорт. Гладіс Ортега сказала йому про це мимохідь, коли брала за 90 лемпір, що дорівнювало 45 американським доларам, два квитки до Пуерто-Кортеса. З проміжними посадками в Санта-Барбарі й Сан-Педро-Сулі вони мали надвечір дістатися порту на Карібському морі.

Сан-Педро-Сула, здається, — чимале торговельне місто, центр цукрової промисловості, тут міститься резиденція бананового концерну «Юнайтед Брандс». У Гондурасі щороку на кожного жителя збирають по два з половиною центнери бананів.

Гундлах мовчав. Усе це мало його цікавило й тільки стомлювало. Гвинтовий літак пробивався крізь густу запону хмар, над Пуерто-Кортесом ішов дощ. Коли спускались трапом, лило як з відра, все місто захлиналося, вулиці між критих бляхою дерев'яних будинків перетворились на річища. Вода хлюпотіла й розходилася за їхнім таксі, було дуже парко, одяг прилипав до тіла. Напевне ж, у цьому місті мав бути готель з кондиціонерами, проте Ортега скерувала таксиста через трамвайні рейки до брудного пансіонату «Париж» над невидимим у пасмах лощу Карібським морем. Там вона замовила лише одну кімнату, ніби їй було невтямки, що звичайно роблять чоловік і жінка в такій кімнаті, надто ж у дощ.

Гундлах утупився в єдине ліжко на латунних підпірках. Це була якась гротескна картина. Іншим разом він не тямив би себе від радості, але тепер його хопила лють. Просто ображало, що з ним поводяться, ніби з якоюсь річчю, Гладіс не зважає на те, що він, зрештою, чоловік. До того ж він стомлений, і йому зараз не до неї. Обливаючись потом, Гундлах стояв посеред цього убозтва й, майже торкаючись головою до стелі, слухав, як барабанять по даху дощові краплини. Рантом йому спало на думку, що Гладіс, очевидно, ощадить гроші, які належать не їй, але ж у нього теж є дещо. Отже, він може оплатити пристойну квартиру.

— Але ночуватимемо ми не тут, — розгублено сказала Гладіс, не зрозумівши двозначної ситуації. — Це тільки місце зустрічі, розумієте? Й тут ніхто не вимагає документів.

— З ким же ви хочете зустрітися?

— Ну, з тим, хто відвезе нас до Пунта-Горда… — Вона поправила перед люстерком мокрі пасма на лобі. Це в Белізі, звідти ми вже подорожуватимемо вільно.

— А що ви робили б, якби я далі поїхав сам?

— Якби ви що зробили?

— Якби я далі поїхав сам.

Гладіс розчісувалась.

— Я б, очевидно, теж ризикнула… Між іншим, якби ви й справді зробили так, то ми небагато втратили б.

Вечеряли бурою квасолею, солодкою картоплею та твердим сиром, після чого випили чимало кави. Поки Ортега розмовляла з кремезним негром, якому бракувало двох передніх зубів, Гундлах узяв телефонну книгу. Хотілося подзвонити в Кельн, Францісці. Але він побоювався, що вона розхвилюється. До того ж його відрадили: телефонувати звідси не зовсім безпечно.

Коли вони вийшли з пансіонату, злива вщухла, важка темна хмара посунула на захід. Із-за її золотавого краю незабаром на бухту й старий форт бризнуло сонячне проміння, осипавши яскравими барвами море, зафарбувало густою зеленню пальми, поцяцькувало привітними жовтими й рожевими тонами похмурі будівлі. Гундлах усе-таки пішов услід за жінкою й негром, який ніс її речі й мав перевезти на незнайомий берег. Човен стояв одразу за трамвайною колією, біля відшліфованого хвилями каміння; це був одкритий бот з підвісним двигуном. Негр вичерпав воду, запросив їх сідати й завів мотор.

— Скоро вам буде краще, — мовила Гладіс. — Зустрічний вітер освіжає. Я знаю, для вас це було дещо забагато… Ще п'ять годин, сеньйоре Гундлах, якихось сімдесят миль.

10

Далеко на обрії, в тому місці, де зайшло сонце, блимала зірочка маяка Кабо де Трес Пунтас. Маяк стояв праворуч від берегової смуги, яка ледве вгадувалася в згуслих сутінках, а незабаром і зовсім розтанула у вечірній імлі. Ортезі все тут