Читати книгу - "Дивний світ"

— Ну ось, він також зрозумів… Мерщій повертаймося. Побігли!

Інспектор не відповів. Опустивши голову, мовчки подався за Іваром.

Коли вони злетіли, пухнаста руда кулька викотилася з чагарнику на мису, розпросталася, сівши на коротких задніх лапках, і, піднявши до неба довгий темний писочок, довго дивилася їм услід. Відтак поплескала себе передніми лапками по черевці, підібрала пухнастий хвіст і зникла в кущах.

На базу Заповідника Інспектор та Івар повернулися затемна. Леа чекала їх на веранді. Обіймаючи Івара, шепнула:

— Я дуже тривожилася. Радирував Дон. Він бачив на півночі свіжі сліди риндля…

— Так, я знаю, — сказав Івар. — Ми там були; я читав його записи. Здається, риндлі, не зовсім те, що ми гадали, люба… Далебі, ми їх більше не побачимо.

Леа поглянула на нього, посміхнулася:

— Ще один крок до контакту, еге ж? Вони мають повірити… Мають… І знаєш, птахи сьогодні повернулися… А він?.. — Леа кинула швидкий погляд на Інспектора.

— Він… — Івар, посміхаючись, мовчки дивився на неї.

Леа зрозуміла, тихенько розсміялася:

— Значить, сьогодні він спатиме спокійно.

— Авжеж, і завтра покине Аосту назавжди…

Переклад В. Геника

Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Тайна атола Муаи: Научно-фантастические повести и рассказы. — Ленинград: Детская литература, 1986. — 304 с. — (Библиотека приключений и научной фантастики).

Я не дуже старий, хоча був ще хлопчаком, коли тут — у долині — бурили перші свердловини. Готові свердловини замикали важкими вентилями, а поряд заганяли палю з неотесаної модрини й писали суриком[88] на листі фанери: «Обережно — окріп!»

Ці написи я бачив на вицвілих фотографіях у батьковому альбомі: безлюдна долина з рідколісою тайгою, коричнево-попелясті схили Камбального, бурові вишки, труби, втиснуті руками геологів у камчатську землю. Коли вентилі ледь відкривали, труби фонтанували окропом. Гарячі струмки стікали по затоптаному моху в сизувату піняву Паужетку…

Батько в молодості розвідував Паужетське родовище природної пари, а відтак будував першу на цій землі геотермальну електростанцію[89]. Спочатку вона була зовсім маленькою, — давала струм декільком консервним заводам. А потім розрослася… Пам’ятаю, її називали гігантом далекосхідної енергетики… Як давно це було? Давно і недавно… Всього — вік людський…

А втім, що таке людський вік? У дні моєї юності — на коло сімдесят років. А зараз… У сто двадцять лікарі не дозволили мені їхати до Гренландії. Але, чорти б мене вхопили, я не хотів здаватися. Я не міг уявити себе без роботи. Вона була необхідна мені як повітря — справжня робота, пліч-о-пліч з міцними людьми; суворі вітри, льоди й довгі ночі з веселками полярних сяєв… Вийдеш із теплого будиночка в ніч і слухаєш тишу льодів. А вона особлива — ця тиша. Дзвенить у ній щось далеке, нестерпно бентежне, мов очікування вічної новизни. І п’єш морозяне повітря, дошкульно холодне, чисте, мов прозоре джерело. З кожним ковтком сил прибуває. Хіба можна людині без цього?..

Сперечався я, доводив — усе марно… Відтак запропонували їхати сюди. Керівник Паужетським геотермальним заповідником і природним музеєм на півдні Камчатки! Це я-бо — будівельник Великої дамби на Лені й Берінгового моста. Штат управління заповідника: керівник — один плюс вісімнадцять кіберів, переважно старої конструкції, деякі потребують капітального ремонту… Ось так. Утім, Камчатський заповідник — це ще краще з того, що пропонували невгамовним ветеранам мого крою. Звісно, я погарячкував, покричав там у бюро кадрів, навіть кулаком по якомусь електронному лобі постукав, а потім поїхав… Так, подивитися поїхав… Як і що… Адже я не був на Камчатці сорок років. Цікаво все-таки: був «гігант далекосхідної енергетики», а зараз «Заповідник»…

Прилетів сюди, в цю долину. Півдня бродив серед мовчазних будиночків селища, по принишклих корпусах колишньої геотермальної електроцентралі. Майже століття вона освітлювала й обігрівала добру половину Камчатки…

День видався похмурий, і похмуро було на душі…

«Ні… Ми обоє стали непотрібними, — думав я. — Ця гігантська електростанція — дітище мого батька. І я сам. Який тут заповідник! Це кладовище… І всім про нього байдуже. Життя пішло звідси назавжди… Звісно, тепер вулканічне тепло вже не використовують, як у двадцятому столітті… Чим тоді слугував вулкан? Піччю, в кращому разі паровим казаном. Тепер вигадали хитріші штуки. Бурять свердловини завглибшки в тридцять-сорок кілометрів. А такі свердловини можна бурити де завгодно… Опускають у свердловини термоелементи — і отримуй енергію.

На півночі Гренландії, куди мене не пустили «за станом здоров’я», зараз буряться чотири такі свердловини. Оце робітка! Спорудження енергоцентралі потужністю в сорок мільярдів кіловат. Друга буде на Землі — після Антарктичної. І теж — для знищення льодів. А тут…»

Я з відразою подивився навколо. Щогла високовольтної передачі біля центральних трансформаторів похилилася. Вгорі біля ізоляторів звили гнізда якісь шалені птахи. Шибки над дверима, що вели в круглу будівлю диспетчерської, вибиті вітром… «Їх треба вставити насамперед, — промайнуло в голові. — Інакше взимку нанесе снігу в диспетчерську. Там капризні прилади, електронний мозок…

А втім, навіщо? Кому тепер потрібні ця стара електронна довбешка й похилена щогла?.. Адже струм уже не потече по дротах. Птахи можуть спокійно висиджувати пташенят у гніздах біля самих ізоляторів…

Музей! Смішна ідея… Для кого?! Закладаюся на свою стару люльку, відтоді, як станцію закрили й відлетів останній спостерігач, нога людська тут не